Розділ 26 Себе та майбутнє

Члени племені тремтіли. Жах був закарбований у їхніх серцях поруч із недовірою. Вони бачили, як їхній вождь стоїть на колінах, а з нього повільно витікає кров. Ні, він не був мертвий, але, мабуть, вважав би смерть кращою. Олекір не вагався, каструючи цього мерзенного пса. Більшість його турбот займало питання, чи варто залишити його живим чи вбити після тривалих тортур, але перш ніж він вирішив, до нього тремтячи пробралась Сірка.

— Господарю.

— Що?

— Будь-ласка, не вбивайте...

— Чому?

— Я. Я віддам усе: своє тіло, душу, серце та майбутнє. Усе, чого ви забажаєте. Тільки не вбивайте.

Для нього це не здавалося чимось дивовижним: він мав уже й так її тіло, а душа і серце його мало цікавили; він не збирався ставати з нею чимось більшим, ніж господар і рабиня чи, можливо, коханка. Проте її слова про майбутнє пробуджували в ньому збочені нахили. Те, що вона пропонувала, — не просто відданість, це буквально вічна гарантія, що вона та її нащадки будуть віддано служити йому та його нащадкам вічно.

Олекір мовчав, дозволяючи гнітючій тиші висіти, поки до Сірки приєднувались і інші: від її сестер та матері, подруг та соплемінниць, яких він уже мав, до кількох жінок, що прийшли з племенем.

— Гаразд. Він буде жити. І за свій гріх він заплатив у досталь.

— А що...

— Угода в силі. Просто завершіть усе як можна швидше. Ти задоволена, Миролано?

Миролана чудово знала, коли варто зупинитися, та не менш чудово розуміла слова Олекіра. Тому вона просто кивнула, відступивши на кілька кроків.

— Тепер, коли все вирішено, ми можемо спокійно зайнятись своїми справами. Сірка, за мною.

Він різко розвернувся та пішов, а дівчина поспішно кинулась слідом. Вони затримались біля ляльок, що продовжували займатись грубою обробкою гори тіл. Шкіру стягували з трупів, складаючи її на купи. Кістки перевіряли на міцність: більшість збирали, щоб перемолоти; деякі можна обробити для зброї; а з довгих збирали каркаси для наметів. Сухожилля збирали за схожістю та сплітали в мотузки. Органи ділили за цінністю, але більшість годилися тільки на добриво. М'ясо також сортували, вирізаючи найсмачніші частини, а решту грубо скидали в купу. Олекір взяв кілька вовчих шкір з білою шерстю, відібрав кілька сердець та дав Сірці.

— Можеш вважати це подарунком за твою хоробрість. Ходім далі.

Вони минали необроблені тіла, проходили повз заповнені вози. Позаду них стояла чарівна дерев'яна хата з фармованого дерева на колесах. Шириною вона була в два вози і довжиною майже в шість. Посередині між колесами були міцні двері. Олекір не гаяв часу, відкрив двері та затягнув нерішучу Сірку всередину.

— Елікорія, ти закінчила спати?

— Ким ти мене вважаєш? Я вже повна сил і готова до роботи. То що тобі треба, мій любий?

— Я хочу підкорити її душу.

— Але ж вона вже поклялась у вірності.

— Вірність треба доводити. І ти чудово знаєш чому.

Сірка застигла біля дверей, боючись промовити хоч слово. Вона була так налякана, що зовсім не звертала уваги на тему їхньої розмови, слабко реагуючи на своє ім'я, аж поки вони не повернулись до неї.

— Ну що, ти зможеш це зробити?

— Звісно. Я більше не така безпомічна, як колись, і навчилась чудово контролювати весь процес без потреби в особливих місцях.

І щоб підтвердити свої слова, вона випрямила руку та без жодних серемоній засунула її йому в груди. На кілька митей Сірка перестала мислити, Олекір подивився на неї, а потім повернув голову до Елікорії в розгубленості. А вона витягла з його грудей невеличкий комок світла. Це був фрагмент душі, і, що ще дивовижніше, це не зайняло так багато часу, як він очікував. Звісно, його швидко накрило виснаження, але це була невелика ціна.

— Ти певен?

— Так.

— Гаразд, тоді зробімо це.

Вона ніжно піднесла фрагмент душі до грудей Сірки. Спалахнуло світло: сила обвивала її тіло, відштовхуючи фрагмент, але Елікорія майстерно розірвала захист. Сірка почала крутитись, випинала груди, намагаючись руками розірвати їх, але Олекір швидко її зупинив.

Сірка перестала вириватись не одразу. Її тіло ще кілька хвилин здригалось, груди важко підіймалися, а пальці до крові дряпали дерев'яну підлогу. Олекір утримував її за плечі, не дозволяючи роздерти власну шкіру, поки Елікорія спокійно спостерігала за цим збоку. Світло давно згасло, а дівчина все ще тремтіла.

— І довго це буде продовжуватись?

— Для неї? Не знаю, але душа чинить сильний опір. Це добре.

— Добре?

— Якби вона прийняла фрагмент надто легко, варто було б хвилюватись.

Олекір невдоволено глянув на Елікорію, але та лише знизала плечима. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж Сірка остаточно ослабла. Її тіло обм’якло в його руках, дихання стало рівнішим, хоча інколи по ньому все ще проходили слабкі судоми.

— Все добре?

Елікорія нахилилась ближче, провела пальцями над шиєю дівчини й кивнула.

— Так. Вона просто заснула, поки її душа не підлаштується.

— Це звучить не надто заспокійливо.

— А я і не намагалась тебе заспокоїти.

Вони провели певний час у тиші, але розум Олекіра блукав. Спостерігаючи за дівчиною, він зовсім не помітив, як його рот почав промовляти слова, які його турбували.

— Невже так справді буде кожного разу? Невже й Ярослава пережила подібне?

— Ні, звісно ні. Вона, як і інші, добровільно і поступово поглинала фрагменти твоєї душі, приймаючи шлюбну обітницю, хоча вони цього й не розуміли.

— Обітницю?

— Ах, точно, ти ж не був одружений і не знаєш, як все це відбувається.

— Не було такої нагоди, а потім прийшли несподівані обставини.

— Звісно, звісно. Ну так слухай: зазвичай молодята шляхетних родів обмінюються фрагментами душ. Сьогодні це майже забутий ритуал.

— Елікорія, чого ти це мені тільки сьогодні кажеш, а не одразу?!

— Бо це зовсім інше! У вас ситуація інша: в них надміру твоєї душі, як тепер і в цій дівчині! А в тобі майже не має їх. Це інша ситуація, це давній контракт раба та господаря.