Розділ 25 Зіткнення на межі

Табір повернувся до життя з першими променями сонця. Члени племені піднімалися втомлені, але задоволені, хоча дехто й досі не розумів, що відбулося. Вождь роздавав накази, відправляючи частину племені на патрулі та полювання, а іншу зібрав. Мисливці, збирачі та діти збирали нечисленну поклажу та ставали біля нього. Олекір сів на Луну та дозволив найповільнішим із групи сісти на інших вовків. Шлях такою групою мав бути довгим та виснажливим, але вождь задав темп і не сповільнювався до їхньої цілі. Він вів їх не хитрими тропами, а впростець, відкриваючи більшості невідомий прямий шлях.

Коли плем’я прибуло до межі з пусткою, то були шоковані, дехто навіть вирвав. Одна річ чути про це, а інша — бачити на власні очі. Вождь і йому подібні не стояли, одразу почали принюхуватися та шукати тіла найсильніших істот. Помітивши такі, розривали їх на шматки, ретельно пережовуючи, не дозволяючи нічому, крім слини, покинути їхні пащі. Менш видатні й більш розумні збирали застиглу кров, яку смоктали як льодяник, не забуваючи підносити туші на перевірку.

Вовки під керівництвом Луни почали також розгрібати то сортувати туші. Мирослава, що вже наставляла перших п’ятьох, без проблем взяла під опіку й частину новачків, тоді як над Серб та рештою, схожою на Сірку, взялася Миролана. Серб, звісно, була проти й кинула виклик Миролані; тій, на щастя, почали битву трохи поодаль від табору. Ярослава ставилася до новачків із підозрою та трималася на відстані, допомагаючи лялькам з обробкою деровини й уникаючи Олекіра. Через це він залишився сам на сам із Сіркою. Вона була невдоволена подібним і намагалася піти до інших, але була зупинена.

— А тепер я хочу дізнатися про тебе більше.

— А що про мене? Ви й так уже все знаєте… господарю.

Дівчині було неприродно й важко промовляти це слово. Вона все ще вважала себе гордою донькою вождя.

— Е ні. Я дуже хочу дізнатися більше про ваше плем’я. Луна не була особливо говіркою, а вашого брата важко захопити та розпитати.

Сірка розгублено нахилила голову.

— Луна? А ти про неї. Вона не покидала племені з народження, де ти міг її зустріти?

— Це… це не має значення. Розповідай.

— А що саме? Ти хіба не знав про нас від інших людей? Просто ти так спокійно реагував, коли я прийшла.

— Інших?

Ці слова стурбували Олекіра: він нічого не знав про плем’я Лютого Вовка до цього часу.

— Так, інших. Перед кожною зимою люди з вовком приходять на кілька тижнів, просять провідників та вовків в обмін на жінок, чоловіків та явства. Мій батько обмінюється з ними вже багато зим.

Олекір одразу зрозумів, що "люди з вовком" — це північна дружина. Але він ніколи не чув про подібного роду обміни. Він бачив і чув, що дружина час від часу набирає провідників, що жили десь у горах чи віддалених селах. Він навіть бачив кількох здалеку, але через специфіку своєї праці та сили розуму не потребував їхніх послуг. Поза завданнями уникав їхньої компанії через репутацію, навіть гіршу ніж у чарівників. Він чув, що через них навіть відбувалося кілька дуелей.

А от вовки для вовчого наїздника — вагоміша тема. Олекір бачив суттєву різницю в ставленні, яку ніяк не міг пояснити. Тепер же все ставало на свої місця. Меншість, типу нього й Луни, будували партнерські стосунки, що потребували певних зусиль. Більшість ставилася менш турботливо і більш прагматично, а їхні вовки зовсім не мали характеру.

— Вони повинні прийти і цієї зими, коли сонце сяде за горою. Я слідкувала за змінами. Ще десять днів, поки сонце не сяде за верхівку гори. Тоді люди почнуть споряжати вовків та сани, і за кілька днів, коли сонце сяде за менший пік, вони мають прийти. І він також…

Олекір помітив її ніжну посмішку, що промайнула на обличчі, коли вона тихо пробурмотіла ці слова, перш ніж та зникла за ввічливою та штучною маскою. Дивлячись на неї, він відчув певну образу, але швидко задавив цю емоцію. Його думки повернулися до пам’яті. І на свій подив він пригадав експедиції каторжників. Це були засуджені люди, яких відправляли на примусову працю в Північну дружину. Проте як розвідник він не знав, на який аванпост чи базу їх відправляють. А з її слів виходило, що їх постачали племені.

— І що ж ви з ними робите?

— А що з ними робити? Спочатку дивимося, чи хтось комусь подобається, і розподіляємо по племені. Так мою маму й знайшов батько. А якщо їх ніхто не обирає, то ми відправляємо їх до вовків, коли сонце покине сторону меншого піка, разом із відкинутими. Щоб вони могли народити нового сина чи дочку вовка.

— Син та дочка вовка? Вони сильні?

— Звісно! Мій батько — найсильніший із синів вовка, а Сірб — серед дочок вовка. А матуся Бліде Око є найстаршою в племені.

Сірка гордо вип’яла груди та посміхнулася.

— Матуся Бліде Око?

— Мати батька й Сірб.

— Зрозуміло. Вона дивовижна, якщо змогла виховати таких дітей.

— Звісно. Матуся Бліде Око й досі гарчить на нього й кусає, коли він дуріє. Якщо не зайнята навчанням наступниці. Я досі здивована, що вона не з’явилася, коли ти забирав її.

Дівчина розгублено нахилила голову, але швидко відганяла дурні думки. Олекіра ж більше цікавила таємнича наступниця; хоча він мав певні здогадки, почав коситися на Сірб, що досі билась із Мироланою. Дівчата, схоже, зовсім загубилися в запалі битви за верховенство.

— Ох, невже? І як її звати?

— Я не знаю, вона досі не мала імені, але ти звеш її Луною!

Це змусило його вернутися до Сірки та розгублено нахилити голову.

— Зачекай, але Луна ж — вовчиця.

— І що? Матуся Бліде Око також вовчиця!

— Зачекай, я розгубився. Якщо матуся Бліде Око вовчиця, то хто ж тоді батько?

— Людисько, хоча й доволі сильне. Матуся Бліде Око зустріла його ще молодою. Вони довго блукали разом, але зрештою він був серйозно поранений і більше не міг битися. Тоді вона його і підкорила, а потім, з новою зимою, коли мій батько та Сірб уже народилися, він став зовсім слабкий, тоді вони його й з’їли.