Розділ 24 Плем'я Лютого Вовка

Олекір з охоронцями йшов слідом за Сіркою та її людьми — беззвучно, як тіні. Це змушувало їх постійно озиратися; хоч ніхто не промовив і слова, було видно, як їм некомфортно. Шлях був довгим, заплутаним та важким для простої людини, водночас легким для засідок. Кілька з них ледь не сталися, але короткий обмін сигналами вирішував непорозуміння.

Поселення вражало примітивністю. Замість кам’яних мурів чи бодай частоколу — плетенина гілок і кісток, де то тут, то там виблискували білі зуби. Хатини гірші за укриття досвідченого воїна: шкіри й кістки на грубому каркасі, з такими ж грубими прибудовами, наче приліпленими нашвидкуруч.

Спочатку їх зустріли гамором, але швидко вулиці наповнилися шепотом. Діти зникали з очей, лишаючи тільки приглушене перешіптування й крики диких птахів. Олекір дивився на них, не ховаючи погляду — й дехто з молодиць червонів під тим поглядом. Більшість нагадували Сірку, але траплялися й ті, чиї тіла були ближчими до людських — вкриті шрамами важких битв, що довели право на життя в племені.

Ближче до центру вовків ставало більше: вони спостерігали з дахів і дерев; їхня срібляста шерсть вирізнялася на тлі сірих і бурих тонів, хоча й губилася серед одноплемінців. А з ними — й нові постаті племені, що витісняли своєю присутністю решту. Вони вже не мали нічого людського: масивні тіла, вищі за людину на три голови, звірячі морди без натяку на волосся, лише коротка срібна шерсть. Передні кінцівки довгі, майже волочаться по землі, задні — пружні, готові до стрибка. Вони не ховалися, відкрито скалячи зуби на чужинця, даючи зрозуміти один одному стать без слів.

У центрі, оточеному стінами з натягнутих шкур, стояв трон — дика подоба з кісток, гілля й натягнутих шкур, увінчана черепом, складеним наче пазл, що нагадував голову нав’я. На ньому сидів велетень, вищий за спис — вождь, батько Сірки. Його шрами видавали нелюдську міць. Біля ніг тулилися жінки різного віку та виду: деякі вагітні, деякі з немовлятами на руках. Сірка й її люди впали ниць. Олекір лише коротко кивнув, а погляд його вже блукав далі.

Він зупинився на молодій вовчиці — точніше, на очах, що ховали за собою людський розум. Вона підвелася з місця біля нори чи печери, звідки не вщухали крики, виття, гарчання й стогони. Трохи більша за коня, поруч із вождем вона здавалася майже стримною. Очі її не розривалися. У гробовій тиші, яку не порушили б навіть громи під аурою вождя та його наближених, вона підійшла. Зупинилася близько. Він простяг руку — звично, без поспіху. І перш ніж хтось устиг поворухнутися, вона прийняла пестощі — наче так і мало бути.

Коли це сталось, єдине, що залишилось, — тиша. Всі були настільки шоковані цим, що просто не знали, як реагувати. Ця вовчиця була неспокійною, дикішою та небезпечнішою за решту. Вона не визнавала авторитету вождя, щоб насолоджуватися життям, та не приєднувалася до стай диких, щоб блукати довкола. Вона просто була полючою та спостерігала до цього моменту.

— Я гадав, більше тебе не побачу, але здається, наші шляхи знову перетнулися.

У відповідь вона потерлася об його завмерлу руку, вириваючи його зі спогадів про їхню першу зустріч. Тільки в цей момент він зрозумів, що вона зараз молодша на літо чи два, а тіло майже не мало шрамів, які він пам’ятав. Проте ці очі та відчуття на руці — він точно знав, що це вона. Його найвірніший друг, що без жалю пройшов з ним до кінця.

— Підеш зі мною і цього разу, Луно?

На питання Олекіра була чітка і коротка відповідь: вона просто лягла біля його ніг. До цього моменту вона могла поклястися, що бачить його вперше. Але щось у душі кричало їй про знайомість, про обіцянку, яку вона не змогла виконати, хоча й не пам’ятала, коли її дала. Він задоволено посміхнувся і глянув на вождя.

— Дякую за твій дарунок. Це справді чудові невинні дівчата. Проте я хочу більшого. А саме — Сірку та кількох інших, що примитив дорогою сюди. А також сотню вовків, що бігають довкола. Звісно, я запропоную відповідну ціну. Дам вам вибрати відповідну кількість здобичі з убитих мною та моїм військом.

Атмосфера, що була пронизана благоговінням, була підірвана його словами, як вогняним вибухом. Вовкоподібні загарчали, бажаючи його розірвати, а вовки відкрито скалили зуби; навіть погляд вовчиці біля його ніг, що раніше міг змусити їх забитися в нору, тепер не міг стримати їхнього гніву. Крадені охоронці Олекіра розділилися довкола, відгороджуючи оточення, лишаючи тільки простір між вождем та ним відкритим.

І саме вождь залишався спокійним. Перш ніж пролилася перша кров, він загарчав, щоб змусити всіх навколо затихнути. Перш ніж повільно, демонстративно підвивши, так, щоб було чітко видно все його тіло, він повільно підійшов прямо до Олекіра. Луна встала й хотіла підготуватися до бою, але була зупинена рукою, що почала пестити її. Вождь зупинився, нависаючи над ним мов скеля; він замахнувся рукою нарочито повільно, нарочито відкрито, а Олекір зовсім не готувався прийняти удар. Проте коли той опустився, все сталось інакше, ніж сподівались навколишні. Олекір продовжував стояти, поглядаючи вовчицю, а удар прийшовся на землю; біля шиї вождя повільно розсипався меч, по лезу якого стікала тонка цівка крові.

— Рекомендую більше не випробовувати долю. А за цей жест я хочу ще й матір Сірки разом з її сестрами.

— Згода, — промовив вождь, — але ти ще й мою сестру Сірб візьмеш. Вона наглядатиме, щоб дівчата не бешкетували і слухалися тебе.

— Чудово.

Вождь доторкнувся до своєї шиї, не зводячи погляду з Олекіра; зачерпнувши на пазури трохи крові, він облизав їх і посміхнувся, якщо цей оскал взагалі можна назвати посмішкою. Вождь віддавав накази швидко, і до центру племені привели багато дівчат та жінок, чиї погляди зі страхом дивилися на печеру, але коли вони зрозуміли, для чого їх зібрали, помітно розслабилися. Олекір оглянув кожну з них, пропускаючи крізь їхні тіла силу. Тим, кого він відхиляв, він натякав, що вони в доволі цікавому стані. Загалом він відібрав близько сорока дівчат та жінок, поки вовчиця ходила довкола, збираючи вовків.