Розділ 23 Битва з меншим Володарем Півночі.

Володар Півночі чекав на Олекіра. За час цього очікування він вгамував свою лють, але не спокій — він вирвав із корінням дерева, що стримували його земляний панцир, і вперше за століття відкрив свою монструозну велич, сформовану з безлічі викривлених кісток, що перепліталися між собою. Його постать возвеличувалася над верхівками давніх дерев, а кістляві руки волочилися по землі, залишаючи глибокі борозни. На їхніх кінцях липла кров і плоть божевільних падальників та мертвих істот, що необачно наближалися. А в грудях знаходилося його колишнє тіло — спотворене й знівечене.

Олекір підійшов повільно. Володар спершу не помічав його наближення, продовжуючи свій патруль, який не перервала навіть люта хурделиця. Та раптово він зупинився. Попри потворність, було видно, як його інстинкти попереджають про небезпеку — кістки міцніше спліталися між собою, утворюючи нові шари захисту. Але цього було недостатньо. Удар Олекіра був неймовірно швидкий: величезний крижаний спис пробив груди Володаря, розбиваючи в друзки кістяну клітку й вириваючи менше тіло з її нутрощів.

Та цього було замало, щоб здолати його. Інакше він не мав би права зватися Володарем, хай навіть меншим. Не вагаючись ні секунди, він розтрощив спис і відкинув його геть, перш ніж розвернутися до Олекіра. Тепер він більше не вважав його невартим уваги.

— Ну як тобі? Сподобалось моє вітання? — промовив Олекір, його голос був сповнений виклику. — Я турбувався, що ти мене не почуєш.

— Все ж таки ти прийшов, — відповів Володар Півночі голосом, схожим на завивання лютого вітру на вершині гори. Він нахилився, щоб краще роздивитися його.

— Я все гадав, хто наважується кинути мені виклик, але тепер я впізнаю тебе. Того, хто постав, хто наблизився до таємниць. Але щось не так… — він завмер, наче згадуючи щось давнє. — Тебе не мало бути тут. Ти мав боротися, повстати та стати з нами в один ряд. Всі чекають на тебе. Але ти тут. Ти йдеш проти видіння.

— Звісно, я йду проти видіння, — твердо відповів Олекір. — Я не збираюся повторювати своїх помилок та оточувати себе зрадливими виродками.

— Зрадливими виродками? — Володар нахилив голову в нерозумінні.

— Не вдавай, що не знаєш. Ти сам сказав, що спостерігав за моїм життям. Тож добре маєш знати, що саме сталось вкінці.

Довгий час Володар мовчав, його погляд був порожнім і водночас пронизливим. Нарешті він заговорив:

— В кінці?

— Так, у підніжжя тієї клятої гори, біля брами останнього міста.

— Ах, у кінці… — наче згадуючи, щось промовив він. — Коли закляття вийшло з-під контролю, ми мали прибрати його ядро, щоб врятувати кожну живу істоту від вічного сну. Але ти цього не маєш пам’ятати.

— Як це не маю? Я чудово пам’ятаю. І той біль, що супроводжував мене перші тижні після повернення, я теж пам’ятаю.

— Повернення? Біль?

Слова Олекіра ще більше плутали Володаря Півночі. Його розгубленість у певному сенсі могла б здатися майже милою, якби він не був таким потворним і величезним.

— Володарка Неба ж обіцяла, що все буде добре, — промовив він сам до себе. — Жодна істота, що не досягла єдності духа та тіла, не змогла б згадати, що тоді відбувалося. Але ти пам’ятаєш. Ти йдеш проти видіння. Видається, ти не станеш мені братом.

— Звісно ні. Спершу я вб’ю тебе, щоб забрати твій титул і знання, а потім усіх інших — разом із тією сукою.

— Я бачу. Шкода, ти мені подобався. Я з нетерпінням чекав на твоє переродження. Якщо це твій вибір, то в мене немає іншого виходу, як знищити тебе!

Він підніс своє величезне тіло, заносячи кінцівку для удару. Повітря здригнулося, а дерева навколо похилилися від його руху. Проте Олекір стояв на місці зовсім не зворушений, він очікував. Чари розлилися довкола, формуючи величний спис, який набув форми саме в ту мить, коли удар уже було не зупинити, і з легкістю пронизав кінцівку Володаря, користуючись його власною силою. А в наступну мить перетворився на ланцюги, що мертвою хваткою притиснули її до землі та поповзли, як змії, далі по його тілу.

Володар Півночі не вагався і різко відірвав свою поневолену кінцівку вільною. Це дозволило супернику зникнути з поля зору в піднятому від удару снігу. Олекір не збирався втрачати такий шанс і кинувся в ноги велетню; за мить він уже сформував важкий дворукий меч та зайняв стійку. Потім подих. І сконцентрована сила вирвалася з леза меча, трощачи той в частинки та в ту саму мить відсікаючи ногу від тіла. Проте цього було недостатньо. Кістки рушили, закриваючи місце розрізу та не даючи нозі відділитися, а володар якраз розвернувся та замахнувся, щоб прихлопнути дурне існування.

Олекір не збирався дозволяти цьому статись. Чари знову розливались довкола, готуючись до удару, але чи був би володар володарем, якби втрапив на один трюк двічі? Перш ніж спис встиг сформуватись, чари були розбиті.

— І це все?

Насмішкувато промовив Володар, коли його удар досяг землі, підіймаючи ще більше снігу. Олекір не відповів, а просто створив двійника, підкоривши розсіяну довкола силу, і спрямував його в атаку. Тим часом сформував і атакував Володаря чарами, щоб той вірив у справжність підробки. А сам зник мов тінь у темряві та побіг, формуючи зі сили сходи, що вели його в гору. Володар відчув зрушення сили за своєю спиною, але лиш легенько змахнув рукою, ледь не порушивши плани.

Олекір, що тільки завдяки холодному розрахунку та вірі у свої сили прорвався крізь розмашисту атаку володаря, зміг піднятись на його спину. Хоча він уперше бився саме з Володарем Півночі, він зустрічав інших, схожих на нього. І бій завжди був затягнутим через їхню неймовірну регенерацію та ядро, яке вони любили переміщувати з місця на місце. Проте зараз Олекір не був упевнений, що в нього вистачить точності та контролю, щоб не знищити випадково потрібне йому ядро, тому довелося піти трохи обхідним шляхом.

— Ось і все.

Чітко промовив Олекір, сформувавши простий кинджал, який встромив у тіло Володаря. Через нього пройшов потужний потік сили, що пронизував кожен кістяк, змушуючи його тремтіти. В той момент Олекір перестав ховатись, розвіяв свого двійника, який миттєво розпався. Зі спини Володаря Півночі він зістрибнув і відійшов на пристойну відстань, просто очікуючи.