Розділ 22 Хурделиця Смерті

Олекір ступав дещо виснажений, а довкола нього рухалася формація. Тепер це не була лінія, радше клин, що пробирався крізь майже нескінченне вороже військо. Вони не мали плоті, радше формувалися зі снігу, що літав довкола, і це було єдине, що дозволяло бачити ворога, а не бити на відмаш. Ці безформні істоти, мов тіні, що вирвалися з глибин хурделиці, були воїни та істоти минулих епох, настільки давніх, що навіть найдревніші літописці не змогли б віднайти про них згадок у не менш древніх текстах. Лише Володар Неба, той, що вічно спостерігає, міг би знати про їхнє походження.

— Елікоріє. Ти знаєш, що це таке? — роздратовано запитав Олекір, відбиваючи черговий напад на себе.

— Це душі. Душі, які затягнули в пустку потоки сили, — Він уперше відчув щось схоже на тремтіння в її голосі і здивовано підняв очі.

— І я так розумію, вони проти того, що ми йдемо? — Олекір відступив, коли помітив, що їхнє просування дещо сповільнилося, а формація поменшала.

— Звісно. Бо ти можеш вплинути на світ, на відміну від них. Якби ти просто вічно блукав пусткою, вони б ніколи не з’явилися. Але ти наважуєшся повернутися. Повернутися туди, куди вони більше ніколи не зможуть потрапити.

— А звідки ти це знаєш?

— Бо вони кричать про це.

— Що? — Олекір зупинився, і навіть його ляльки на мить застигли.

— Що?

— Кричать?

— Звісно, ти що, не чуєш? Їхній крик розриває повітря, я ледь розбираю, що ти говориш.

— Але я нічого не чую, окрім завивання хурделиці, — Олекір стиснув кулаки, і його ляльки знову рішуче кинулися в бій.

Елікорія та Олекір розгублено подивилися одне на одного. Повз них пройшли кілька ляльок, відремонтованих Ярославою, щоб заповнити нові прогалини в строю та відтягнути пошкоджених. Душі ж, безликі й безформні, продовжували навалюватися нескінченними потоками.

— А ти не могла б якось їх заспокоїти? Якщо ти їх чуєш.

— Жодних шансів, їхня образа настільки сильна, що вони мене просто не послухають, а ті, що могли б послухати, нам і так не заважають.

Олекір дещо роздратовано клацнув язиком і відвернувся, а Елікорія поспішно кинулася за ним, обережно поглядаючи назад. Хурделиця наростала, і холодний вітер пронизував до кісток, змушуючи кожен рух ставати важчим.

Він пробрався на саморобний віз, де вже сиділа Ярослава, зосереджено лагодячи ляльок. Її руки тремтіли від виснаження, а натягнута посмішка виглядала для нього страшнішою за порожні обличчя ляльок, розкиданих навколо. Вона сама була зламана, як одна з тих ляльок, які намагалася оживити, і ця зламана відданість різала його сильніше, ніж будь-який клинок. Її присутність була для нього болючим нагадуванням: її почуття не належали їй самій.

— Йди геть. Не заважай, — його голос пролунав холодно й безжально, наче лезо.

Ярослава здригнулася, наче від удару. Вона поспішно відступила, а в її очах ще жеврів вогник, але тепер він був слабким, приглушеним — як світло свічки, що ось-ось згасне.

— Ти міг би бути з нею м’якший, — тихо промовила Миролана, сідаючи поруч, спина до спини з ним. Її погляд ковзнув до Ярослави, сповнений жалю й співчуття, але без осуду.

— Знаю, — відповів Олекір, не відводячи очей від роботи. Його руки рухалися швидко, майже механічно, та в голосі відчувалася втома й прихований сором.

— Тоді…

— На це немає часу. Зараз нам потрібно вибратися з пустки, а вона, як бачиш, нас відпускати не хоче.

Його пальці не зупинялися ні на мить. Кожна відновлена лялька була для нього способом втекти від власних думок. Він лагодив їх із безжальною точністю, немов намагаючись компенсувати хаос у серцях тих, хто був поруч. Коли більшість ожила, він нарешті дозволив собі коротку паузу. Тіло відчуло важкість, але розум залишався напоготові: боротьба тривала.

Миролана повільно піднялася. Її погляд був сповнений ніжності й рішучості — не тієї палкої пристрасті, що колись палала в ній, а спокійної сили людини, яка вже прийняла правду й навчилася жити з нею. Вона обійшла Олекіра й сіла йому на коліна. Він на мить застиг, але перш ніж устиг відсторонитися, вона ніжно поцілувала його, а потім м’яко, але впевнено притисла до підлоги, ніби запрошуючи його до відвертості, якої він так довго уникав.

— А як щодо тебе? Як ти себе відчуваєш? — тихо запитав Олекір. У його голосі прозвучала несподівана турбота, змішана з втомою й страхом втратити себе.

— Невже ти справді турбуєшся про мене? — Миролана ледь помітно, але твердо усміхнулася. — Не варто. Я не слабша за них. І ти це знаєш.

Вона спостерігала за ним, за його втомленим байдужим обличчям. Але воно наче розпалювало в ній ще більший азарт.

— Ти справді думаєш, що можеш відштовхнути мене своїм ставленням? Гадав, що я не помічу твого болю? — її голос був тихим, але в ньому звучала впевненість. — Ти ж у мені. Твоя душа вже вплетена в мою.

Вона обережно провела кінчиками пальців по його обличчю, ніби намагаючись відчути, чи він ще живий, чи вже став однією з тих бездушних ляльок, які він так ретельно лагодив. Її дотик був ніжним, але водночас невідворотним — тихим закликом прийняти правду, яку він намагався заперечити. Олекір стиснув зуби, намагаючись зберегти спокій, але в його очах вирував буревій емоцій.

— Миролано… — його голос зірвався.

— Більше не тікай від мене, — вона нахилилася ще ближче, її губи торкнулися його вуха. — Ти маєш взяти відповідальність. За те, ким я стала.

Її поцілунок був коротким, грайливим, але в ньому було більше, ніж у будь-яких словах. Олекір не відсторонився. Миролана опустилася на нього повільно, притиснувши колінами до дощок; долоні лягли на груди — твердо, ніби перевіряючи, чи ще є опір. Вона дивилася в очі без поспіху, без слів, лише з тією спокійною певністю, яка не потребує пояснень.

Пальці ковзнули по ключицях. Дотик був точним, без марних ласк — вона брала те, що хотіла. Губи торкнулися шиї — коротко, як мітка, що не зітреться. Олекір стиснув її стегна: спершу напружено, потім сильніше, ніби шукав точку опори в цьому злитті. Коли їхні тіла з’єдналися, вона видихнула тихо, майже беззвучно — лише ледь чутне «ти» між вдихами, як констатація, а не заява.