Розділ 21 Болісна правда

Його рука завмерла, коли він завершив останні штрихи своєї роботи. На нього дивилось чарівне, але з порожніми очима обличчя дівчини. Він обережно провів рукою по її щоці, відчуваючи холод, що легенько щипнув його пальці, але він не відірвав їх. Його серце билося швидше, наповнене сумом і гнівом, що проривалися крізь тишу.

— Я не забув. Я ніколи не забуду.

Олекір з непритаманною його вируючим емоціям ніжністю обережно почав збирати тіло ляльки. Мить за миттю він відтворював кожен вигин, кожен м’яз, які він чудово закарбував у своїй пам’яті, оживляючи спогади, що пульсували в його серці. Кожен дотик викликав у ньому хвилю збудження — це було більше, ніж просто творіння, це була частина його душі, пам’яті, втілена у крижаному образі. Перед ним поступово постала дивовижна красуня, і він не міг відвести від неї погляду. Він стояв, дихання уривчасте, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Водночас його охоплювала неймовірна туга — глибока, пронизлива, що тягнула до безодні спогадів і втрат. Та, зібравши всю волю в кулак, він зупинився і очистив розум, намагаючись приборкати бурю емоцій, що вирувала всередині.

Він почав формувати її обладунки, щит, спис та меч. Унікальні, дивовижні — ті самі, які він чудово пам’ятав і не міг викинути з пам’яті. Кожна деталь була витвором справжніх майстрів, які володіли таємним мистецтвом плетення деревини древлян, що передавалося з покоління в покоління. Їхній дизайн був не просто функціональним, а справжнім витвором мистецтва, сповненим символізму і глибокого сенсу. Олекір намагався відтворити їх як міг, але розумів, що жодне його творіння не зможе зрівнятися з оригіналом, створеним руками справжніх майстрів, які вкладали в кожен виріб частину своєї душі.

Коли він закінчив, перед ним лежала лялька — завершена і досконала, немов жива істота, що народилася з його душі. Він віддав їй наказ, і вона повільно підвелася, стала поруч із іншими. Всього їх було дев’ять, кожна з унікальним дизайном, що відображав неповторну індивідуальність. Олекір стояв, дивлячись на них, і відчував, як хвиля емоцій накриває його — збудження від завершеного творіння змішувалося з глибокою вдячністю.

— Я готовий.

Його голос пронісся кімнатою, а хвиля сили, яку він випустив, розрушила стіни його імпровізованої халупи, наче відлуння його внутрішньої бурі. Ярослава, Мирослава та Миролана сиділи невеличким колом, тихо перешіптуючись. Олекір, охоплений хвилею емоцій, швидко підбіг до них з такою силою, що здавалося, ніби він буквально проривається крізь повітря. Він схопив двох із них, а потім, не втримавшись, налетів на третю.

Обурення, сміх і здивування змішувалися на обличчях дівчат. Ярослава підняла брови, не приховуючи свого подиву, тоді як Мирослава тихо посміхнулася, ніби розуміючи глибину переживань Олекіра. Миролана ж, спочатку обурена, поступово розслабилася, її очі наповнилися теплом і підтримкою. Вони не вимовляли зайвих слів, але їхня присутність і тихе розуміння створювали навколо Олекіра атмосферу безпеки і прийняття. Ця тиша була наповнена невидимою підтримкою, яка давала йому сили і натхнення рухатися далі.

— Все готово?

Олекір, який тепер опинився під ними, відповів Мирославі.

— Так, все готово. Нам більше нічого тут робити. Треба повертатись.

— Як думаєш… мама досі чекає?

Раптово запитала Ярослава. Елікорія виринула з тіні Олекіра так само раптово.

— Звісно чекає. Невже ти не розумієш, яку залежність викликає кристал душі?

Ярослава насупила брови, ніби намагаючись вловити невидимий край думки.

— Кристал душі?

Елікорія коротко, безрадно зітхнула — звук сухий, як шелест старого пергаменту.

— Саме так. Ти ж не вірила, що ви витягли з нього просто «надлишок сили», правда?

Вона зробила паузу, даючи словам осісти.

— Ти ж мала помітити, що його тіло страждало не від сили, а від занадто могутньої душі.

Ярослава стиснула губи. Спогад майнув, але не встиг оформитися в слова. Елікорія не чекала відповіді. Її голос став рівним, майже байдужим, але з ледь помітною іронічною гостротою:

— Ах, звісно. Чого я взагалі сподівалася від провінційної чарівниці. Твоя мати, мабуть, щось помітила, але її жага обернулась проти неї. Вона подумала, що зможе витягнути з нього цю бушуючу «силу». Ти розумієш, наскільки грубим був ваш ритуал? Ви буквально відірвали вагомий фрагмент його душі.

Вона тяжко зітхнула, поки всі навколо дивились з жахом, слухаючи неочікуване одкровення.

— Мені стільки зусиль вартувало втримати його особистість, що вже казати про фрагменти душі, що тоді розсіялись та вплелися у кожного присутнього.

— Зачекай, невже…

— Так. У вас. Невже ви не помітили? Ваші стосунки — доволі… неоднозначні. Зазвичай такі зв’язки майже неможливі. Вини нерідко вимагають певних відхилень та зусиль, щоб здолати всі пересуди та табу. А у вас усе склалося майже миттєво, без видимих причин, ніби щось тягнуло вас одне до одного сильніше за будь-яку мораль. Це не випадковість. Це його душа тягнеться до себе самої. Кожен фрагмент відчуває ейфорію, коли наближається до цілого — навіть якщо це наближення є гріхом.

Ніщівна тиша розвіяла всяку атмосферу, яка могла бути. Страх і недовіра застигли на обличчях дівчат, їхні очі розширилися від несподіваного одкровення. Ярослава стиснула губи, ніби намагаючись приборкати хвилю сумнівів, що проривалася крізь її розум. Мирослава відступила на крок, її погляд став холодним і обережним, ніби вона боялася, що кожне слово може змінити все назавжди. Миролана ж, спочатку збентежена, повільно опустила очі, намагаючись приховати тривогу, що розпирала її зсередини. Вони всі відчували, як земля під ногами починає хитатися, і кожне нове слово розривало їхню довіру, змушуючи сумніватися у всьому, що вони знали досі. Прийняти це було неможливо, осмислити — ще складніше. Їхні серця билися в нерівному ритмі, а розум відмовлявся приймати правду, що пролунала так несподівано і жорстоко.