Розділ 20 Кривавий лід

Коли будівництво форту було завершено, ляльки під контролем Олекіра не могли залишатися бездіяльними. Вони час від часу виходили за межі стін, доходячи до самого кордону, щоб збирати розкидані рештки своїх побратимів. З'єднуючи їх, вони відновлювали собі подібних, відроджуючи армію з уламків. Але Володар Півночі швидко помітив цю активність і з насмішкою наказав нав'ячам зібрати ці рештки та розвісити їх на гілках дерев як прикрасу та ціль, до якої потрібно було дійти.

Одного дня, коли до форту нарешті дісталися нові підрозділи, долину вже вкривав тонкий шар червоної криги. А безліч істот пожирали померлих з неприхованим задоволенням, поки нав'ячі та сам Володар Півночі безтурботно ховалися в тінях дерев. Вони ласували забрідлими звірами, насолоджуючись кривавим видовищем довкола.

Олекір не гаяв часу — подумки віддав накази своїм військам, і ті вишикувалися у бездоганну ходу. За кілька метрів від кордону вони перестроїлися у бойовий порядок, розгорнувшись стіною щитів та лісом списів. Їхня безмовна процесія нікого не стривожила, і звірі спокійно гризли кістки померлих. Та варто було їм зробити лише один крок — як кожен звір, наче підкинутий незбагненною силою, кидався на них. Ляльки були незворушні, нанизуючи десятки звірів і скидаючи їхні тіла. Наче морські хвилі, що шалено кидалися на берег, вони рішуче заходили, товкаючи звірів і давлячи невезучих крижаними чоботами.

Та звірів було забагато — вони збиралися по своїх, давлячи на щити, стрибали прямо в стрій чи за нього. І як хвиля, що досягла своєї межі, ляльки відступали, вкриваючи кров'ю та тілами землю. Коли натиск послаблювався, вони робили новий ривок, де за допомогою щитів штовхали накопичені тіла, формуючи абсурдну подобу валу. Та звірі збиралися на нього першими, кидалися прямо в стрій, змушуючи ляльок знову відступати. І так повторювалося до тієї миті, поки в бій не вступали нав'ячі. Нехай вони й були менш численні, їхня майстерність виходила за межі. І раз у раз кілька ляльок таки були висмикнуті зі строю. Та вони швидко відновлювали порядок, нерідко відбиваючи своїх і відганяючи нав'ячів. Ці бої повторювалися раз у раз, але звірів, наче, менше не ставало. Ні — здавалось, що їх ставало навіть більше.

Олекір чудово знав, скільки звірів могло прийти з півночі у найлютіші часи, але те, що він бачив зараз, перевищувало всі його уявлення. Однієї тільки думки про те, що станеться, якби всі ці звірі рушили на фортеці Крижаного Бар'єру, вистачало, щоб уявити масштаб руйнування, який перевищував навіть найстрашніші кошмари. Він не сумнівався у власній доблесті та вартових бар'єру, але це було занадто. Ніхто б не зміг їх втримати. А кількість жертв була б надто великою, щоб прийняти її без внутрішньої боротьби, навіть знаючи, що він зробив усе, що міг. Тому під маскою байдужості він радів, що всі вони тут, задіяні в цій безладній боротьбі.

З часом цей бій ставав дедалі масштабнішим та кривавішим. Очима ляльки він бачив, як звірі страхітливо еволюціонували: їхні тіла деформувалися й мутували, пожираючи тіла павших і поглинаючи їхню силу. Кожна нова хвиля звірів ставала все більш жорстокою і невблаганною, їхні кігті і зуби набували нечуваної гостроти, а розум — підступної хитрості. Хоча їх ставало все менше, кожен із них був страшнішим за попереднього, і це змушувало ляльок відступати під тиском невпинного натиску. Там, де колись його ляльки залишали просіки, тепер було лише безжальне поле бою, де кожен крок давався з великими втратами. І з часом навіть найміцніша сталь ламається, а його ляльки були не кращі.

За тижні важких боїв, де-не-де можна було помітити тріщини в строю, Олекір, з важким серцем і холодним розумом, наказав лялькам відступити до фортеці. Під лютий сміх нав'ячів та байдужий погляд Володаря Півночі, що спостерігав за цим руйнівним танцем, він усвідомлював власну слабкість. Його сили виснажувалися, і він розумів, що не зможе здолати цю невпинну хвилю звірів.

Звірі у ці миті спокою, поки ляльки відновлювалися, плодилися і ставали все жорстокішими. З непритаманним йому острахом Олекір спостерігав, як місцевість заповнювалася молодими, сильними і страхітливо еволюціонованими звірами. Лише безжальна пустка, що миттю перетворювала їх на кригу, давала його військам змогу відновитися і зібратися з силами для нової боротьби.

Погляд Володаря Півночі залишався надмінним, настільки холодним і відстороненим, що викликав у спостерігачів відчуття огиди. Він насміхався з його безнадійної боротьби, ніби демонструючи лють природи. Та попри це Олекір не здавався. Рухи ляльок ставали дедалі точнішими, а їхня чисельність повільно, але впевнено зростала з підходом нових підрозділів, немов тінь, що повільно огортає світло. Ця боротьба ставала не просто протистоянням — це був холодний, безжальний танець виживання, де кожен крок вимірювався силою та розумом.

Чим більше їх ставало, тим частіше вони вступали у битви, формуючи крихкий баланс, який з часом почав схилятися на користь Олекіра. Але щоб досягти цього, знадобилися літа невпинної боротьби та майже п’ять тисяч ляльок, що безперервно билися, змушуючи нав'ячів виходити в бій не просто як фінальний акорд, а як основний інструмент війни. Володар Півночі не міг не помітити цієї зміни — вона поступово стирала його нахабний вираз, замінюючи його тривогою. Він непокоївся, коли підрозділи продовжували надходити, нерідко вливаючись прямо в застигле поле бою, а звірі, попри свої здібності та плодовитість, не могли знайти спокою й відпочинку.

Остаточно він перестав насміхатися, коли почали гинути нав'ячі — стомлені, зранені, розбиті. Вони потрапляли в оточення, де їх безжально винищували, а молоді, недосвідчені часто ставали легкою здобиччю. Володар більше не оплакував їхню смерть, створюючи нових навіть більше, ніж раніше, наче намагаючись замазати кров'ю ту невидиму рану, що розросталася. Він прагнув закрити цю прірву, але вже було надто пізно. Варто було йому створити кількох нових і відправити їх у бій — вони знаходили свою смерть майже миттєво. Досвідчені ж виснажувалися, намагаючись врятувати молодих, але їхні сили танули, мов лід під весняним сонцем, і кожна втрата відбивалася гірким відлунням у їхніх душах.