Розділ 19 Перша Битва

Олекір не збирався просто так марнувати час, поки створює нових ляльок. Вже створені ним ляльки були організовані в подобу підрозділу, що міг діяти злагоджено. Він обрав одну ляльку і, користуючись знаннями Елікорі, наділив її примітивною подобою волі та особливим конструктом рун. На відміну від звичайної, в ній він зберіг додатково варіанти тактичних рішень, що дозволяли їй реагувати більш глобально. Під нею він розмістив десять менш просунутих ляльок, які мали фрагмент його душі. Вони, у свою чергу, командували десятьма звичайними ляльками.

Олекір відправив їх на південь, і це виявилося важчим, ніж він очікував: ляльки блукали нестримно довго, настільки, що Ярослава встигла створити ще кілька тисяч ляльок, ніби нічого не сталося. З відчаю Олекір відправив ще кілька підрозділів у різні боки, сподіваючись, що хоч один дійде до краю пустки. І доля була на його боці. Раптово, поки він медитував у оточенні дівчат, його свідомість заповнила звістка.

— То вони прибули.

Ледь чутно промовив він, погладжуючи волосся Ярослави і зосереджуючись на тому, що бачить лялька. Це був майже той самий ліс, що боровся з пусткою: замерзлі та потріскані дерева, що лежали сплетені втомленими гілками та корінням під його ногами. Поміж них можна було помітити ще живих могутніх велитів, що вдарялись своїми вістрями в небо. Деякий час він просто стояв та милувався красою цього місця. Колись він не міг собі цього дозволити, занадто поспішаючи, але не зараз.

Він просто меланхолічно дивився на ліс, що розкинувся перед ним, ніби вбирав кожен звук, кожен подих вітру, що шелестів крізь замерзлі гілки. Можливо, він міг би стояти там цілу вічність, спостерігаючи за безкінечною боротьбою лісу проти пустки, відчуваючи, як час повільно тече, а світ навколо змінюється. Та раптом тишу було порушено зграєю, веденою нав’ячем, що з’явилася із глибин лісу. Без жодних вагань і роздумів вона кинулася вперед.

— Хм, новостворений. Отже він уже заповнив прогалину. Шкода. Невже я так довго був у пустці? Я сподівався скористатись відсутністю наглядача.

Холодно й без емоцій промовив хор голосів, що лунав відлунням з глибин пустки. Один цей факт змусив стаю нав’ячів завмерти на місці, ніби час на мить зупинився. Та їхня пауза була короткою — без жодних вагань вони кинулися вперед, неся в собі лють і відчай. Його військо, мов єдиний організм, без жодного звуку синхронно зайняло свої позиції, готове зустріти ворога. Стіна щитів міцно зупинила імпульс стаї, немов непорушна скеля, а ліс списів, мов блискавки, пронизував повітря, забираючи життя вовків один за одним.

Нав’яч сміявся як божевільний, немов граючись із власною смертю, коли його тіло пронизало кілька списів, але це не спинило його імпульсу. Наче роззадорений, він врізався в стрій, а той і розступився, оточуючи його. Синхронно його військо кружляло навколо нав’яча, немов граючи з ним, збільшуючи його рани, проте не зменшуючи його азарту. Та раптом вітер перемінився. З лісу роздався вій, і із-за дерев почали з’являтися інші нав’ячи.

Реакція ляльок була миттєвою: без жодних зволікань вони відступили і розгорнулися в бойовий порядок. Це зовсім не злякало нав’ячів, а радше розпалило їхню жагу бою. Вони кинулися без роздумів, їхній натиск прорвав стіну щитів та відкинув кілька ляльок за межі формації.

Нав’ячі ж кружляли навколо самотніх ляльок, насолоджуючись кожним моментом їхньої безпорадності. Вони жадібно намагалися розірвати їх на частини, не залишаючи жодного шансу на відновлення чи втечу. Та скільки б вони не намагалися пробити броню чи відгризти шматки тіл, це було марно — ляльки залишалися монолітними. Натомість самі нав’ячі почали страждати від холоду, що пронизував їхні кістки, того самого відчуття, яке вони з усіх сил намагалися забути. Та на допомогу прийшли більш досвідчені, наділені особисто кров’ю Північного Володаря за їхню відданість і жорстокість. Саме вони змогли нарешті розірвати ляльку, але навіть так це було по місцю з’єднання.

— Яка цікава іграшка.

— І справді. Дуже цікава.

Прогарчали вони, намагаючись безуспішно розчавити частини ляльки; їхні голоси були холодними і зловісними. Та Олекір навіть через ляльку зміг відчути їхній глибокий страх — той страх, який вони намагалися приховати за бравурою, за агресивним безладним боєм, але який проявлявся в обережності, що підсвідомо почала проявлятися у їхній поведінці. Це було чудово видно у їхньому ставленні до зброї ляльок, коли божевілля бою потроху спадало. Цей страх був немов тінь, що повільно огортає їх, розкриваючи вразливість, яку вони так старанно приховували під маскою жорстокості.

Доволі швидко ситуація стала патовою. Ляльки, що втратили в бою майже половину свого складу, навчилися пристосовуватися до жорстокої тактики нав’ячів. Вони більше не дозволяли розділити свої ряди: кожна спроба прориву могла стати останньою для нападника. Нав’ячі ж, поранені і виснажені, кружляли навколо, немов хижаки, що граються з жертвою, відчуваючи солодку насолоду від безпорадності ляльок. Хоча вони ще не втратили жодного воїна, страх і втома почали тиснути на них, і вони не наважувалися на безрозсудні атаки, обережно вибираючи момент для наступного кроку.

Та раптом раздалось тремтіння: вітер звив як навіжений, несучи хурделицю з глибин лісу, а за нею слідували звірі. Жорстокі та божевільні, вони кидалися на списи. Їх було так багато, що кров, яка витікала з їхніх тіл, утворила невеличке озеро, посеред якого стояли закривавлені ляльки. Їхній холод змусив кров на них намерзнути, погіршуючи їхні відчуття. Олекір більше не просто дивився: він вселився у тіло командира, щоб особисто спостерігати появу.

З лісу вийшов він — не крокуючи, а пливучи, ніби туман, що згустився в подобу. Тіло його було кістлявою тінню, обплетеною холодним серпанком, що пульсував, наче живе серце. Кістки стирчали крізь туман, ніби зламані гілки мертвого дерева, а з порожнього черепа, де мало б бути обличчя, світилося одне око — крижане, без зіниці, без тепла, без жалю. Подих, що виривався з роззявленої пащі, миттєво замерзав у повітрі, залишаючи за собою тонкі крижані голки, що падали на землю, як осколки розбитого скла.