Розділ 17 Тренування

Елікорія, якій прочитали сувору проповідь, сховалася глибоко всередині нього — чи то не бажаючи потрапити під гарячу руку, чи то користуючись цим як зручним приводом для відпочинку. Без неї Олекір і дівчата змогли насолодитися миттю для себе, що ще більше поглибило їхній зв’язок, яким би дивним він не був. Коли він прокинувся, Мирослава ніжно обіймала його руку, її посмішка була м’якою і лагідною, контрастуючи з дикістю, яку вона проявляла вчора. Ярослава та Миролана спали в обіймах одна одної після їхньої невдалої спроби разом стримати його бажання.

Олекір лежав нерухомо, насолоджуючись теплом тіл, що оточували його. Він не рухався, не бажаючи порушити цю крихку рівновагу. Але в його свідомості вже визрівав наступний крок. Повільно, обережно, він переніс свідомість до тіла ляльки. Тепло зникло миттєво — натомість прийшов холод криги.

Він робив крок за кроком, постійно коригуючи рухи й закарбовуючи їх як знання у цьому фрагменті власної душі. Спершу це були прості рухи: рівновага, поворот, крок уперед, кожен з яких вимагав максимальної концентрації та точності. Він відчував, як тіло поступово звикає до нових відчуттів, а розум — до нових викликів. Кожен рух ставав частиною великої мозаїки, що складалася в майстерність. Але дуже швидко він перейшов до тренування бойового мистецтва списа та щита — мистецтва, викарбуваного кров’ю у його пам’яті.

Обмеження у п’ять метрів радіусом спочатку здавалися надто суворими, майже непереборними, але він швидко навчився пристосовуватися. Те, що могло б стати слабкістю для інших, для нього перетворилося на досконалість. Роки безжальних боїв загартували його: у ближньому бою ця здатність була бездоганною. Він міг зчитувати кожен рух, кожен крок супротивника, передбачати удари і миттєво відповідати на них. Проте попри це він залишався вразливим перед ворогами, які атакували здалеку — стрілами лучників, далекою магією.

І тоді він ухвалив єдине можливе рішення: він мусить реагувати швидше, ніж будь-яка загроза встигне йому зашкодити. Чи то стріла, що летить шаленою швидкістю, чи то закляття, що вражає миттєво — він має бути завжди на крок попереду, передбачати рухи ворога і випереджати їх своєю реакцією.

З цим переконанням він майже забув про навколишній лід. Цей лід, з якого була створена його лялька, був не просто холодним кристалом — це був магічний лід, насичений неймовірною концентрацією сили, що робила його практично непошкоджуваним. Будь-який метал чи закляття з меншою концентрацією сили не могли навіть подряпати його. І тепер ця крижана лялька була джерелом сили, на яке він покладався у своїх майбутніх планах.

Він так захопився своєю уявною битвою, що зовсім не помітив, як усі інші вже прокинулися й мовчки спостерігали за ним. Під його рухами лід тріскався й рипів, а спис ударяв з такою силою, що здіймався вітер. Це вже не було простим тренуванням — це була боротьба не на життя, а на смерть.

Та вже наступної миті він відчув, як втрачає контроль. Спершу це було ледь помітно: реакція стала повільнішою, десь на мить він втратив рівновагу, а десь кінцівка зовсім відмовилась слухатися. І цього було достатньо — лялька похитнулася й упала на лід.

Миролана заговорила першою, її голос був холодним і точним.

— То це його межа. Вражає, справді вражає.

Олекір не очікував похвали. Він навіть збирався підвестися, щоб віддячити. Але вона продовжила, не даючи йому слова.

— Але цього недостатньо.

Ці слова пройшли через нього, мов спис. Перш ніж він встиг запитати, про що вона говорить, Миролана вже підійшла до знерухомленої ляльки. Вона вирвала спис із крижаної руки, кілька митей зважувала його, розмахувала, ніби перевіряючи баланс. Потім зайняла стійку.

Ще мить — і вона розчинилася у вихорі рухів. Без проблем повторила кожен його удар, на який він витратив години. Але їй було мало. Вона пробурмотіла щось собі під ніс і почала прискорюватися — удар за ударом, швидше, швидше, доки обертання списа не стало схожим на маленьке торнадо. Це був той самий стиль, та сама стійка. Але тепер Олекір бачив у ній витонченість і смертоносність, якої йому бракувало. З його очей наче зірвали пов’язку, показуючи жорстоку реальність.

Миролана швидко наблизилася до ляльки. І перш ніж він встиг зреагувати, вона використала весь накопичений імпульс. Спис пронзив щит, що його поспіхом виставив Олекір, сподіваючись якщо не заблокувати, то відхилити, й без проблем розтрощив тіло ляльки, оголивши крижане ядро.

Мирослава, що тримала його тіло, була здивована, коли він різко сіпнувся та підвівся. Лялька ж, що втратила контроль, що балансувала її, одразу впала. Олекір не гаяв часу: підійшов до ляльки, що сіпалася та намагалася піднятись. Кілька митей він дивився на неї, щоб потім різко зупинити та вирвати з її грудей ядро, безжально відкидаючи рештки.

— Дякую. Це був цінний урок.

Йому було важко вимовити ці слова, коли він майже досяг тріумфу. Але це була правда. Якби він не хотів, то просто не мав права ображатися на Миролану, яка показала йому реальність. Олекір не гаяв часу. Він почав усе спочатку. Ярослава була поруч — їй не потрібні були вказівки чи прохання, щоб допомогти йому. І вже за кілька митей, як їм здалося, вони були готові.

Нова лялька мало чим відрізнялася від минулої зовні. Але в чарах це був монстр, якого важко знайти деінде. Руни всіяли кожну кістку, кожне м’язове волокно настільки тісно, що на відстані витягнутої руки важко було розгледіти, що там написано взагалі. Це було творіння, на яке вони витратили багато часу.

Коли Олекір взяв контроль над лялькою, залишивши тіло під наглядом Ярослави, він не вагаючись відтворив минулі тренування. Доводив її до межі — і на його задоволення вона витримала. Йому навіть вдалося створити власне торнадо. Імпульс він спрямував у небо.

Та коли він був у розпалі тріумфу, щось потрапило в його сприйняття — тонке й швидке. Воно стрімко наближалося. Він вправно ухилився, виставляючи щит. Але цього було мало. Миролана не збиралася зупинятися. Вона стрімко увійшла в його радіус — для випробування, про яке він не просив. Удар за ударом сипалися на нього. Завдяки сприйняттю він парирував навіть найнепередбачуваніші.