Розділ 16 Перший

Атмосфера була натягнута мов струна, що ось-ось мала розірватися. Але Олекір не зважав. Він ішов уперед, керований хвилею емоцій, які не дозволяли йому зупинитися. Його серце билося так, ніби кожен удар був закликом до творення.

Елікорія відпустила матеріальну форму, її тіло розтануло в повітрі наче крижана мла, і вона повернулася в нього, щоб не зникнути остаточно. Її душа влилася в нього, розливаючись гарячою хвилею по жилах, і він відчув, як це збудження підсилює його власні думки й образи. Це було не просто натхнення — це було одкровення, яке несло його вперед.

Дівчата замовкли. Їхні голоси стихли, і поступово вони завмерли, спостерігаючи за ним. У їхніх очах жевріли змішані емоції: тривога, захоплення, ревнощі. Вони відчували, що нова учасниця їхнього світу занадто раптово зблизилася з Олекіром, і це змінювало все. Але зараз вони не могли втрутитися — лише дивилися, як він творить.

У його голові вже був образ, чіткий і невідворотний. Він простягнув руки до льоду, і той відгукнувся. Повільно, обережно він почав вирізати кулю. Кожен рух був точним, кожен подих — частиною ритуалу. Лід слухняно підкорявся його волі, і прозора сфера народжувалася з холодної маси.

Вона була майже ідеальною, сяяла чистотою, але найменша помилка змусила її тріснути. Тонка лінія розколу пробігла поверхнею, і куля розсипалася в його руках. Розпач охопив його, але він не відступив. Знову й знову він брався за роботу, відкидаючи невдачу й починаючи спочатку.

Час втрачав значення. Хвилини розтягувалися у вічність, а кожна спроба ставала частиною великого процесу. Елікорія шепотіла йому в думках, її голос лунав як дзвін у крижаному храмі. Вона направляла його, коригувала, і кожне слово було іскрою, що додавала впевненості.

Нарешті, після довгих зусиль, перед ним постала куля. Вона була кристалічно чистою, прозорою й виблискувала світлом, яке нагадувало ядро Нав’яча, колись спотворене й знищене ним. Але тепер це світло було іншим: воно не несло загрози, а випромінювало гармонію. Це було світло, народжене з його власної душі й єдності з Елікорією.

Олекір захоплено підвівся, розминаючи тіло після напруженого творення. Його рухи були несподівано живими, майже урочистими, і дівчата, застиглі в очікуванні, не змогли приховати здивування. Вони мовчки спостерігали, як він випрямляється, наче скидає з себе втому, і в його очах спалахує нова енергія.

Він почав говорити — спершу тихо, але поступово голос ставав пристраснішим. Його слова були сповнені захоплення: він розповідав про відчуття творення, про силу, яка проходила крізь нього, про образи, що народжувалися в його свідомості. Дівчата слухали мовчки, заворожені, кожна по-своєму.

Його розповідь поступово перетворилася на відпочинок. Атмосфера розслабилася, напруга розчинилася, і вони дозволили собі просто бути поруч, слухати його й відчувати тепло моменту. Це було майже святково — наче після великої перемоги, коли можна видихнути й насолодитися тишею.

Та саме тоді, коли ця мить ставала надто затишною, Елікорія втрутилася. Її голос пролунав різко, не дуже тактовно, наче холодний дзвін у храмі:

— Досить відпочинку. Це лише початок.

Елікорія знову постала перед ними, просто вийшовши з його тіла, немов світло, що проривається крізь тріщину в темряві. Її голос був рівний і холодний, але в ньому відчувалася невідворотність:

— Наступний етап не можна перервати. Він важливіший за все.

Дівчата завмерли. Її слова змусили їхні серця затремтіти, бо головне прозвучало далі:

— Я дозволю йому побачити власну душу.

Саме ця думка була страшною й величною водночас. Побачити душу означало торкнутися найпотаємнішого, того, що приховане навіть від самого себе. Це могло зламати будь-кого, але Олекір не вагався. Його очі спалахнули рішучістю, і він кивнув.

Так почався ритуал. Повільно, під контролем Елікорії, він став у самому центрі пустки. Навколо панувала тиша, яка здавалася живою, наче сама порожнеча чекала на його крок. І тоді він почав відділяти душу від тіла.

Його сутність постала перед ним — і вона різко відрізнялася від нинішнього вигляду. Вона була більш «дитячою», чистою, незайманою тягарем досвіду. Це було відображення його істинного початку, того, ким він був до всіх випробувань. Але він не став задавати питань. Він лише слухав її вказівки й дотримувався кожного слова.

Він почав зіскрібати з душі маленькі частинки, крихти світла, що відділялися від його сутності. Повільно, обережно він зліпив із них щось схоже на кульку. Вона світилася м’яким сяйвом, немов серце, що тільки-но народилося, і кожен подих здавався відлунням її пульсу.

Коли він хотів збільшити її, Елікорія різко зупинила його:

— Не зараз. Це небезпечно.

Її голос був твердим, і він відчув, що навіть найменший крок поза її вказівками міг зруйнувати все.

Він повернувся у тіло, і його одразу захопила неймовірна втома. Сили покинули його, і він упав у сон, наче після битви, що виснажує до останньої краплі. Дівчата кинулися до нього, їхні руки обійняли його ніжно, кожна по-своєму, але всі з однаковою турботою.

Коли він прокинувся, на його грудях лежало створене ним крижане ядро. Але щось у ньому змінилося. Воно вже не було просто холодним шматком льоду — він відчував у ньому присутність, відчував зв’язок, який не міг пояснити. Це було неможливо, але він наче існував у двох місцях одночасно: у власному тілі й у глибині цього ядра.

Спершу все було звично. Його тіло працювало як завжди: він міг рухатися, дихати, відчувати тепло й холод. Але варто було йому звернутися до ядра, перенести туди свою свідомість — і світ різко змінився.

Він опинився в іншій реальності, наче замкнений у прозорій сфері. Ядро дозволяло йому відчувати простір навколо — кожен рух, кожну тінь, кожен подих у радіусі п’яти метрів. Це було не бачення, а відлуння світу, що розкривалося перед ним у колі крижаного відчуття.

Але за межами цього кола панувала абсолютна темрява. Він намагався простягнути волю далі, та зустрічав лише порожнечу. І тоді прийшло усвідомлення: він не може творити чари, не може рухатися, не може навіть змінити положення. Ядро перетворювало його на спостерігача, який бачить більше, ніж будь-коли, але позбавлений будь-якої дії.