Розділ 15 Одкровення

Олекір дочекався, поки всі прокинуться. Вони лежали просто на льоду серед безкрайої крижаної пустки, де сніг і холод панували тисячоліттями, недоторкані жодною живою істотою. Під ногами тріщав древній лід, а навколо здіймалися білі хвилі заметів, що сяяли у світлі ранкового сонця.

Миролана легким рухом руки створила собі нову сукню дивакуватого вигляду — тканина ніби народжувалася з інею й світла. Це не було дивним: їхній старий одяг давно розсипався на порох після важких випробувань. І хоча вони добре знали тіла одне одного, відчуття сорому все ще залишалося, наче відгомін людської природи серед цієї безмежної криги.

Вона буденно сперлася на його плече, вдивляючись у темне небо, де ще блукали останні зорі. — І куди ми сьогодні йдемо?

Олекір кілька митей мовчав, збираючи думки — незвично довго для нього. Це змусило інших зупинити ранкову рутину й поглянути на нього. — Ми нікуди не йдемо, — нарешті промовив він.

— Що?! — одночасний вигук розірвав тишу пустки.
— Ти захворів?
— Щось сталося?
— Я зробила щось не так?

Раптова хвиля запитань ледь не збила його з рівноваги. Олекір підняв руки, намагаючись заспокоїти їх. Лише за кілька хвилин йому вдалося повернути тишу й почати говорити:

— Все добре, не хвилюйтеся. Просто… ми вже прийшли.

Слова зависли в морозному повітрі, наче крижані уламки. Навіть вітер стих, і пустка завмерла, слухаючи їх. Миролана відчула, як її пальці мимоволі стискають його плече.

— Прийшли? — повторила Ярослава, її голос зламався на півслові.

Олекір кивнув. Він уже провів певний час сам на сам із цією думкою, але все одно йому було важко приховати хвилювання. Миролана непомітно відсторонилася, а її місце зайняла Ярослава.

— Тоді виходить, що ми досягли того, чого ти прагнув, — сказала вона тихо, але твердо. — Може, тоді розповіси нам, чого ти хочеш?

Він запнувся. Тиша лягла нестерпною вагою на їхні плечі. Лише холодний вітер ковзав по льоду, наче нагадуючи, що навіть пустка слухає їхні слова. Нарешті він зітхнув і заговорив:

— Ви ж пам’ятаєте, як мене колись зморила лихоманка?

Це були несподівані слова. Всі розгублено кивнули, лише Ярослава поринула у власні роздуми, її погляд загубився десь у сніговій далині. Олекір не звернув уваги на їхні вирази й продовжив:

— Тоді… саме тоді мені наснився сон. Чи, може, то було ведіння? Або ж прості бредні хворого — я не знаю. І зараз я напевно нічого вже сказати не можу.

— Що тобі наснилося? — голос Миролани прозвучав майже як шепіт, але він розрізав тишу гостріше за кригу.

— Майбутнє…

Група запнулася. Від здивування й шоку вони не могли вимовити жодного слова. Але він не дав їм часу прийти до тями й продовжував, наче боявся втратити нитку:

— Я бачив, як світ розривався на частини. Як люди були не більше ніж худобою, вирощеною для бійнь. Я бачив, як великих розривали на шматки, і я був змушений боротися проти цього. Я бачив останній союз, що готувався кинути виклик останньому з володарів.

Він зупинився на мить, і морозний подих пустки заповнив паузу. Потім його голос знову загримів, наче крижаний грім:

— І я бачив, як він розвалився через солодкі слова володаря. Як були зраджені та вбиті всі, хто насмілився виступити проти.

Його слова зависли в повітрі, наче крижані уламки, що не падають на землю. Усі мовчали. Миролана відчула, як її серце стискається від страху, а Ярослава, навпаки, дивилася на нього з дивною рішучістю, ніби в цих словах вона знайшла підтвердження власних думок.

— Я не хочу повторювати долю, але вона неминуча. І тому я хочу підготуватися. Сила зараз вирує всередині мене.

Він стиснув кулак і швидко розкрив його, створивши в долоні полум’я. Воно спалахнуло яскраво, відблиски заграли на льоду під ногами, але вже за мить він загасив його, наче боявся, що світло видасть його думки.

— Але цього недостатньо, — продовжив він. — Яким би сильним я не був, неможливо боротися з тими, хто живе сотні, якщо не тисячі літ, і має вірних собі незліченних послідовників. Я міг би збирати людей так само, як робив це тоді: поступово, допомагаючи їм ставати сильнішими. Але який сенс, якщо вони з легкістю мене зрадять?

Його слова впали на групу важким ярмом. Хвиля сумніву й тривоги пройшла крізь них, наче холодний вітер пустки. Їхні думки заповнили образи, в які вони не хотіли вірити, але які тепер здавалися можливими. Олекір бачив це у їхніх очах, хоча й не дивився прямо — він знав, що вони думають. Та це вже не мало значення.

— Аж раптом до мене підійшов чарівник, старий, немічний, відлюдькуватий, — його голос став глухим, але в ньому відчувалася сила. — А біля нього була жінка. Вона розповіла мені про дослідження… дослідження, яке було найбридкішим і найбожевільнішим з усього, що я чув.

Його голос тремтів від відрази й водночас від захоплення. Це поєднання налякало інших більше, ніж самі слова. Вони відчули, що він торкнувся чогось небезпечного, чогось, що може змінити їхню долю.

— Вони змогли довести й підтвердити існування… душі.

Тиша впала на них, ще важча, ніж крига під ногами. Навіть вітер стих, наче сам світ прислухався до цих слів. Миролана відчула, як її серце стискається, Ярослава опустила очі, а Мирослава лише мовчки дивилася на Олекіра.

— Та якби все було тільки так, це можна було б назвати відкриттям. Якби не мета їхніх досліджень… — голос Олекіра став глухим, майже шепітним. — Ах, я продовжую вважати їх різними людьми. Шкода.

Він на мить заплющив очі, наче знову бачив те, що йому розповідали. — Вони досліджували можливості воскресіння. Відділення душі та її перенесення в інше тіло. Але їх захопило нещастя: під час одного з експериментів душа брата потрапила в її тіло. Там вони змішалися, назавжди втративши власну особистість.

Його губи скривилися у посмішці, але вона була холодною, без радості. — І хоч би як мені не було бридко, я продовжував їх слухати. Бо якщо про це змогли дізнатися чарівники-самоучки, то що й казати про таких могутніх істот, як володарі?