Розділ 13 Північна пустка

Ліс тримався до останнього. Його стовбури стояли, мов воїни на бастіоні, чорні й понівечені, але вперті. Гілля перепліталося так густо, що здавалося — це не дерева, а стіна, яка намагається стримати натиск невидимого ворога. Кожен крок углиб робив простір тіснішим, наче вони йшли крізь заслону, що не хотіла їх відпускати.

Та заслона слабшала. Спершу гілки ще чіплялися за плечі, мов руки, що намагаються втримати. Потім вони ставали рідшими, ламалися, сипалися на землю, наче зранені воїни, які вже не можуть тримати зброю. Далі лишалися самотні стовбури — похилені, розтріскані, мов старі вартові, що давно втратили силу, але все ще стоять на межі.

Повітря між деревами було важке, насичене запахом гнилі й старого диму. Вітер тут звучав інакше — він не ніс холод, а глухе відлуння, наче далекі удари в барабани. Це був звук оборони, що трималася до останнього.

І ось заслона обірвалася. Ліс закінчився так різко, що це було схоже на розрив тканини світу. За ним не було нічого живого — лише Північна пустка, безкрайня й тиха, але сповнена сили.

Здавалося, сам ліс був останнім щитом, який стримував пустку від вторгнення у світ, та ось він урвався так різко, наче його вирвали з землі: ще мить тому гілля чіплялося за плечі, стовбури стояли, мов останні вартові, а тепер — лише порожнеча. Герої, зробивши крок уперед, опинилися на межі, де щит закінчився, а попереду відкривалася арена, де вже не було захисту, лише випробування, і заслона зникла, залишивши їх сам-на-сам із тим, що вона стримувала.

Перед ними розкрилась вона — Північна пустка.

Вона не мала форми, не мала меж. Це було біле море, що розтікалося до самого горизонту, але водночас здавалося бездонним. Лід тріщав у глибині, випускаючи синє сяйво, яке било крізь землю, наче серце світу билося під ногами. Поверхня була гладкою й водночас викривленою — кожен крок здавався то легким, то нестерпно важким, ніби сама пустка вирішувала, чи дозволити їм рухатися далі.

Небо над ними було живим. Воно змінювало кольори щомиті: чорне, біле, розсипане зеленими й червоними спалахами, наче нескінченна полярна ніч. І щоразу, коли світло змінювалося, герої відчували, що їхні думки теж коливаються — від надії до відчаю, від рішучості до страху.

Вітер тут не був просто холодом. Він ніс у собі голоси — не слова, а відчуття. Кожен порив був схожий на чужий подих у потилицю, на крик, що лунає поруч, але нікого немає. Це були відлуння тих, хто загубився в пустці, і тепер їхні душі кружляли разом зі снігом.

Мирослава ступила на край і зупинилася. Її плечі тремтіли, очі бігали по безкрайньому простору, але ніде не знаходили опори. Вона ніколи не славилася хоробрістю, і тепер пустка розкривала перед нею справжній жах. Це було місце, де не існувало нічого знайомого, де навіть повітря здавалося чужим. Її серце билося так швидко, що кожен удар луною віддавався в голові, і вона відчувала — ще крок, і страх може зламати її.

Ярослава йшла слідом за Олекіром. Вона завжди підтримувала його, завжди вірила в його силу, але тепер дивилася на його спину з сумнівом. Він уже ступив у володіння пустки, і кожен його рух здавався викликом самій землі. У її очах був страх — не лише перед пусткою, а й перед тим, що вони йдуть за ним у місце, де навіть смерть може здатися милосерднішою. Вона не була впевнена, чи добра це ідея, але вже було пізно відступати.

Миролана стояла поруч, і її обличчя було блідим, але спокійним. Вона теж боялася, але її страх був іншим — не панічним, а тихим, зрозумілим. Вона знала, що пустка така, якою вона є, і що вони не можуть змінити її. Вона вже змирилася з тим, що їхній шлях буде довгим і важким, і що кожен день тут стане випробуванням. Її очі дивилися вперед без надії, але й без протесту — вона прийняла пустку такою, якою вона є.

А Олекір… він був зовсім інший. Його кроки були швидкими, майже стрибучими, наче він не міг стримати себе. Його очі світилися захопленням, і він вдихав густе повітря пустки так, ніби це був дар, на який він чекав усе життя. Це місце було його мрією, його метою, його викликом. Він хотів потрапити сюди, хотів підкорити пустку, і тепер, коли вона розкрилася перед ним, він відчував себе не жертвою, а переможцем.

Вони ступили в пустку — і світ обірвався. Ліс лишився позаду, мов щит, що тримався до останнього, а тепер його не стало. Попереду розкривалася безкрайність, і вона не мала меж, не мала форми, не мала жалю. Це було біле море, що розтікалося до самого горизонту, але водночас здавалося бездонним, наче кожен їхній крок падав у прірву, яку не можна було виміряти.

Кожен рух уперед був подвигом. Земля тріщала під ногами, випускаючи синє сяйво з глибин, і це сяйво билося проти них, наче серце світу відмовлялося прийняти чужинців. Поверхня була гладкою й водночас викривленою, і кожен крок здавався то легким, то нестерпно важким, ніби сама пустка вирішувала, чи дозволити їм рухатися далі. Повітря було густим, важким, і кожен вдих змушував їх захлинатись від надмірності сили, що проникала всередину. Холод пробирав до кісток, стискав їх, намагаючись зламати, розчинити, стерти.

Небо над ними було живим. Воно змінювало кольори щомиті: чорне, біле, розсипане зеленими й червоними спалахами, і кожна зміна була ударом, що перевіряв їхню волю. Час розтягувався, секунди ламалися, і навіть найкоротший рух здавався сходженням на гору, що не мала вершини. Вітер ніс відлуння тих, хто вже загубився тут, і кожен порив був схожий на чужий крик, що лунає поруч, але нікого немає.

Вони йшли як єдине ціле. Не люди, не окремі душі — лише одна сила, що боролася проти пустки. І пустка дивилася на них, мовчазна й велична, прагнучи придушити, розчинити, стерти. Але кожен їхній крок був викликом, кожен подих — перемогою, і кожна мить — доказом того, що вони ще тримаються.

Їхня хода ставала ритмом, їхнє дихання — гімном, їхня тиша — викликом. Пустка здіймала бурі, щоб збити їх із дороги, розривала землю, щоб змусити їх зупинитися, кидала на них тінь небес, щоб похитнути їхню віру. Але вони йшли, і кожен крок був як удар у ворота вічності.