Розділ 12 Слуга Волдаря Півночі

Дні тягнулися важкими відрізками, що зливалися в один безкінечний шлях. Вони йшли крізь засніжені ліси, де дерева стояли наче кам’яні стражі, і крізь яри, де вітер завивав так, ніби сам ліс намагався їх відлякати.

Рельєф був безжальний. То доводилося дертися крутими схилами, де кожен крок зривався назад у сипкий сніг, то пробиратися вузькими ущелинами, де холодний вітер бив у груди наче молот. Ноги грузли в заметах, і навіть найкоротший відрізок здавався нескінченним.

Холод був нестерпним. Спершу сила рятувала їх, огортаючи теплом, але з часом і вона почала зраджувати. Вони відчували її всередині, але назовні вона не виходила. Це було схоже на жар, замкнений у печі, коли заслінка не відчиняється: тепло є, але воно не зігріває. Від цього руки й ноги дерев’яніли, а подих ставав важким і болючим.

Звірі траплялися дедалі частіше. Вони не полювали — навпаки, звірі самі виходили на них. Спершу це були лише тіні на узліссі, що стежили здалеку. Та згодом вони почали підходити ближче: худі вовки, що нишпорили за ними, чи поодинокі хижаки, які виходили на стежку, змушуючи групу зупинятися. Зустрічі не завжди закінчувалися боєм, але кожна з них нагадувала: ліс не прощає слабкості.

Ночі були найважчими. Вони не могли дозволити собі зупинятися щодня, тож ночували лише раз на кілька днів у сніжних прихистках, які сам ліс ховав від сторонніх очей. Там вони тулилися до вогню, слухаючи, як у темряві тріщать гілки й виють далекі голоси. Кожен звук здавався загрозою, і сон приходив уривками, важкий і тривожний.

З кожним тижнем їхні обличчя ставали суворішими, рухи — повільнішими, а тиша між ними — довшою. Мирослава й Ярослава боролися з непокірною силою, яка відчувалася всередині, але не виходила назовні. Миролана мовчки тримала зброю напоготові, а Олекір ішов уперед рівний і невідворотний, наче сам шлях.

Вітер стих, і завірюха розійшлася, наче сама поступилася місцем. З глибини білого мороку вийшла постать. Вона рухалася повільно, але кожен її крок луною віддавався в грудях, наче удари важкого серця. Довгі кінцівки, схожі на висохлі гілки, тяглися по снігу, а голова, схожа на оленячу, була прикрашена поламаними кістяними наростами, що стирчали в різні боки, як уламки мертвого дерева. З очних западин сочився білий туман, і він стелився по землі, огортаючи їхні ноги.

Олекір зробив крок уперед. Його голос був рівним, майже урочистим:

— Нав’яч.

Від одного лише погляду істоти Мирослава затремтіла. Її тіло скувало, зуби цокотіли, і вона відчувала, як холод проникає в саму душу. Вона хотіла відвести очі, але не могла — порожні западини тягли її наче безодня.

Ярослава теж похитнулася. Її плечі здригалися, руки не слухалися, і вона відчувала, як сила всередині стискається, але не може вирватися. Вона знала: це не просто звір, це тінь самого Володаря Півночі, і його присутність була нестерпною.

Миролана ж уперше втратила свою маску. Її звичний спокій і безтурботна усмішка зникли. Вона різко вихопила кинджал, стискаючи його так, що побіліли пальці. Її тіло напружилося, готове до бою, і в цій напрузі було щось справжнє, оголене. Вона не тремтіла, як інші, але страх у її очах був явним — і саме він змусив її вперше показати себе такою, якою вона є насправді.

Олекір глянув на неї й посміхнувся. Його голос був тихим, але кожне слово відлунювало в морозному повітрі:

— Нарешті ти показала себе справжню.

Нав’яч нахилив голову, і кістяні нарости на його черепі скрипнули наче сухі гілки. Білий туман потягнувся вперед, обвиваючи їхні ноги, і мороз ущільнився навколо. Повітря стало важким, наче саме небо тиснуло на плечі.

Мирослава й Ярослава стояли скуто, тремтячи від одного лише погляду потвори. Миролана стискала кинджал, готова кинутися вперед, хоч і знала, що це може бути її останній рух. А Олекір — він стояв рівно, спокійно, з тією самою посмішкою, наче зустрічав давнього знайомого.

— Я сподівався, що мені вдасться прослизнути повз, але схоже доля вирішила інакше.

— Ти, порушник, що проник на священні землі Володаря? — прорипів низьким та скрипучим голосом Нав’яч. Запах гнилі рознісся довкіллям, від чого дівчатам стало задушливо.

Олекір же просто відмахнувся. — Так, саме так. Але я ніколи не думав, що він пошле за мною одного зі своїх сторожових псів.

— Я воля Володаря Півночі.

— Так, так. Помовчи, пес. Ти псуєш повітря, яким я дихаю.

Нав’яч нахилив голову, його кістяні нарости скрипнули.

— Ти. Дивний. Я не відчуваю страху. Ти що, не боїшся?

Олекір засміявся тихо, майже дитячо, але в цьому сміхові було щось крижане.

— А кого боятись? Тебе? Покрученого виродка?

Нав’яч завмер, туман із його очей закрутився сильніше, наче від люті.

— Я… рву плоть... Я...

— Ніхто, — перебив його Олекір, — слабак, що покорився Володарю в надії врятувати своє жалюгідне життя.

Нав’яч загарчав, звук був схожий на тріск тисячі кісток.

— Ти… заплатиш.

Олекір зробив крок уперед, його усмішка стала ширшою.

— Заплачу? Може. Але не сьогодні. Сьогодні платитимеш ти.

Нав’яч рвонувся вперед, його довгі лапи розсікали повітря наче кістяні коси. Олекір відступив убік, ковзаючи по снігу, і спис у його руках відбив перший удар. Крижане лезо зісковзнуло по кістяному наросту, розсипаючи іскри морозу.

Другий удар — лапа змахнула зверху вниз, намагаючись розчавити його. Олекір присів, ковзнув під нею, і спис рвонув угору, націлений у груди. Але Нав’яч відбив його власним тілом, і лезо лише ковзнуло по кістяному панциру.

Вони кружляли в заметілі: удари лап, блоки списа, ухили, ковзання по снігу. Олекір сміявся, наче це була гра, а не смертельна сутичка. Його рухи були легкі, точні: то відбивав, то парирував, то різко відступав, змушуючи Нав’яча розривати повітря марними ударами.

Нарешті він знайшов момент. Спис із синім сяйвом увійшов у груди істоти. Морозне лезо розітнуло туман, і в ту ж мить Олекір спрямував у нього чари. Полум’я рвонуло крізь клинок, запалюючи нутрощі Нав’яча. Той завив, його крик був схожий на рев бурі, що рве дерева з корінням.