Розділ 11 Прихисток у камені

Сніг скрипів під ногами, і цей звук здавався єдиним живим у мертвому лісі. Вітер гнав інеєм, що різав щоки, а темні стовбури дерев стояли, мов стражі, які не бажали пропускати чужинців.

Попереду йшов Олекір. Його кроки були рівні, але плечі напружені, наче він ніс на собі тягар усього шляху. Він не озирався, не втручався в те, що відбувалося позаду — його увага була прикута до зарубів на деревах, які мали вивести їх далі. Його мовчання й відстороненість лише підкреслювали, що він не дозволяє собі розпорошуватися на дрібниці.

Миролана йшла поруч, її погляд ковзав по стовбурах, шукаючи нові відмітки. Вона рухалася легко, мов тінь, і навіть у цій глибині лісу здавалася частиною його холодної тиші. Час від часу вона кидала короткі погляди на Ярославу — не прямі, а краєм ока, з тією тонкою насмішкою, яка не потребує слів.

Позаду Ярослава підтримувала Мирославу. Та була закутана в ковдру, але все одно тремтіла від холоду; її губи посиніли, а подих виривався клубами пари. Вона не розуміла, куди вони йдуть і чому не можна зупинитися. Її очі, затуманені втомою, раз по раз піднімалися до дівчини, шукаючи відповіді, якої не було.

Ярослава ж ішла, зціпивши зуби. Вона тягнула Мирославу вперед, але її погляд раз у раз ковзав на Миролану. У ньому було все: роздратування, ревнощі, прихована лють. Кожен крок, кожне зусилля, щоб утримати матір на ногах, лише підсилювало відчуття несправедливості — тоді як Миролана йшла вільно, майже граційно, ще й дозволяла собі тонкі провокації.

Між ними висіла тиша, але ця тиша була гострішою за будь-які слова. Мирослава не розуміла її природи, вона лише відчувала холод і втому, тоді як дві дівчини поруч ішли, немов у невидимому двобої.

Олекір не озирнувся жодного разу. Його мовчання було схоже на стіну: він ніби відгородив себе від їхніх емоцій, залишивши собі лише шлях і заруби на деревах. І саме ця байдужість робила напругу ще відчутнішою — бо кожна з дівчат знала: він не стане суддею в їхньому конфлікті.

Вони йшли мовчки. І ця мовчанка була важчою за будь-які слова — бо кожен із них розумів: справжні випробування тільки починаються. Ліс ставав дедалі непривітнішим. Гілки, обтяжені інеєм, звисали низько, наче намагалися зупинити їх. Сніг під ногами був глибший, а тиша — важча, ніж раніше. Кожен крок віддавався в грудях, і навіть дихання здавалося занадто гучним.

Олекір бачив, як Мирослава хилиться все нижче. Її кроки ставали коротшими, ковдра, у яку вона була закутана, не рятувала від холоду. Вона вже не питала, куди вони йдуть — лише йшла, спотикаючись, наче в напівсні.

Він різко зупинився, обвів поглядом ліс і повів їх убік, до кам’яного виступу, що ховався серед коріння старих дерев. Там, під шаром снігу й землі, відкрився вхід до старої земляки. Камінь був видовбаний зсередини, стіни вкриті мохом, а гілля й коріння створювали природний заслін.

— Тут, — коротко кинув він.

Вони увійшли всередину. Усередині було темно й сиро, але захищено від вітру. Ярослава розклала невелике вогнище, Миролана принесла сухих гілок, і незабаром у земляці запульсувало тьмяне світло. Мирослава опустилася на підстелені плащі, її тіло тремтіло, але дихання поступово вирівнювалося.

Кілька днів вони залишалися в земляці. Ліс зовні жив своїм життям: чути було виття, тріск гілок, іноді важкі кроки когось невидимого. Але земляка тримала їх у безпеці, і вогонь у центрі давав відчуття, що час тут тече інакше.

Мирослава лежала, закутана в ковдру, її дихання ставало рівнішим, але слабкість не відпускала. Олекір сидів поруч, довго мовчав, спостерігаючи за нею. Його пальці час від часу торкалися її руки, наче він перевіряв, чи ще є в ній тепло.

Нарешті він заговорив. Його голос був м’який, але твердий, як камінь, що тримає вагу будівлі:

— Мамо… настав час. Ти мусиш навчитися користуватися силою.

Мирослава здригнулася, підняла на нього втомлені очі.

— Я?.. Але я не зможу…

Олекір нахилився ближче, його погляд був теплим, без тіні сумніву.

— Зможеш. Я вірю в тебе. Це завжди було в моїх планах — навчити тебе. Просто тепер ми більше не маємо права відкладати.

Тиша зависла. Миролана відвернулася, її обличчя залишалося холодним, але в очах промайнув відблиск зацікавлення.

Ярослава ж піднялася різко, наче чекала цього моменту.

— Я навчу її, — сказала вона твердо. — Я зроблю це.

Олекір кивнув, і в його очах було не лише рішення, а й ніжність, яку він рідко дозволяв собі показувати.

— Чудово.

Мирослава опустила погляд, її пальці судомно стискали ковдру. Вона не розуміла, чому саме тепер, але в голосі сина було щось таке, що не дозволяло заперечити.

Ярослава сіла навпроти Мирослави. Вогонь тріщав збоку, кидаючи тіні на стіни земляки, але між ними панувала інша напруга — очікування.

— Слухай, — сказала Ярослава рівно. — Ми почнемо з малого. Сила — вона усюди.

Вона простягнула руку долонею догори. Повітря навколо пальців затремтіло, і на шкірі виступив тонкий інеєвий візерунок.

— Відчуй силу. Вона тут, у повітрі, у твоєму диханні. Вдихни її. Не бійся.

Мирослава закуталася щільніше в ковдру, її плечі здригалися. Вона підняла руку, але пальці тремтіли.

— Я… не знаю як…

— Не думай, — урвала Ярослава. — Відчувай. Закрий очі. Сконцентруйся на подиху.

Мирослава заплющила очі. Її груди ходили уривчасто, але поступово дихання вирівнялося. Вона вдихнула глибше, і на мить повітря біля її долоні стало важчим, холоднішим. Маленький клубок пари завис над пальцями й не розтанув одразу.

— Ось, — тихо сказала Ярослава. — Тримай його. Не відпускай.

Мирослава здригнулася, але клубок пари ще мить тримався, перш ніж розсипатися в повітрі. Вона розплющила очі, в яких блиснув подив.

— Це… я?..

Ярослава кивнула. Її голос був жорстким, але в ньому відчувалася іскра задоволення:

— Це початок. Тепер знову. І ще раз. Поки не навчишся тримати.