Розділ 10 Довгий шлях

Бій завмер. Сніг під ногами був залитий кров’ю, і червоні плями розтікалися по білій поверхні, мов чорнило на чистому пергаменті. Тіла вовків парували в морозному повітрі, і цей пар змішувався з клубами дихання людей.

Холод стискав груди, кожен вдих різав легені, а тиша зимового лісу була ще страшнішою, ніж гарчання. Гілки, вкриті інеєм, тремтіли від найменшого руху, і крижаний вітер пронизував наскрізь, змушуючи пальці дерев’яніти на руків’ях зброї.

Раптом із глибини засніжених хащ рознісся рик. Він був низький і важкий, і навіть земля під тонким шаром снігу здригнулася. Вовки завмерли, їхні жовті очі зблиснули страхом.

Із темряви між дерев вийшли постаті. Високі, викривлені, з довгими лапами й пащами, що парували в морозному повітрі. Їхні очі світилися тьмяним синім світлом, а кожен крок залишав глибокі сліди в снігу. Вони нахилилися до тіл убитих вовків і почали рвати їхні туші, хрускіт кісток луною розносився між засніженими стовбурами.

Сніг довкола швидко почервонів, і біла тиша лісу перетворилася на криваву арену.

Мирослава не витримала. Вона впала на коліна, її пальці судомно стискали сніг, вириваючи його жмутами. Дихання збилося, груди ходили уривчасто, очі застигли в жаху. — Не треба було йти… не треба було… — шепотіла вона, але слова зливалися з плачем.

Перед її внутрішнім зором знову спалахнуло дитинство: вогонь, що пожирав рідну оселю, крики рідних, їхні обличчя, що зникали в диму. Вона гойдалася вперед‑назад, сльози текли по щоках, і вона вже не бачила снігу й чудовиськ — лише минуле, яке накотилося хвилею.

Миролана стояла поруч, мовчазна, холодна, її очі ковзали по темряві, відстежуючи рухи істот. Вона не торкалася сестри, не відривала погляду від небезпеки.

Олекір, тримаючи глефу, відчував, як мороз пробирається під шкіру. Його тіло було напружене, готове до відступу. Він знав: якщо ці слуги тут, то справжня зграя може бути вже близько.

Ярослава розчинила свої стріли, але не опустила руки. Її погляд був твердим, хоч у повітрі відчувалася крихкість моменту: ще один рух — і кривавий сніг поглине всіх.

Слуги молодшого володаря почали жадібно рвати тіла вовків, не звертаючи уваги на людей. Їхні пащі хрустіли кістками, а сніг довкола швидко перетворювався на криваво‑чорну кашу.

Вовки завили. Їхні очі палали люттю — чужа наглість була для них нестерпною. Вони зімкнулися в нове коло й, гарчачи, кинулися на істот, навіть розуміючи, що це може стати їхнім кінцем. Удар за ударом, шерсть і кров летіли в повітрі, і зимовий ліс наповнився новим, ще страшнішим боєм.

Олекір побачив у цьому шанс. Він різко обернувся, підхопив Мирославу, яка ще тремтіла від паніки, й майже силоміць поставив її на ноги. 

— Бігти! — його голос був різким, як удар глефи.

Ярослава миттєво зрозуміла його намір: її руки знову сплелися в жесті, і кілька крижаних стріл зависли в повітрі, прикриваючи відхід. Миролана, не кажучи ні слова, вже рухалася першою, прорізаючи шлях крізь сніг і темряву.

За їхніми спинами здіймався хаос. Вовки й слуги зчепилися в кривавій м’ясорубці: гарчання, рик, хрускіт кісток і виття зливалися в єдиний жахливий хор. Сніг летів у повітрі, перемішаний із кров’ю, і навіть дерева, вкриті інеєм, здавалися схиленими під вагою цього бою.

Олекір не озирнувся. Він знав: той, хто подивиться назад, може вже не встигнути зробити наступний крок. Його глефа світилася крижаним відблиском у руках, готова відбити будь‑який напад, якщо чудовиська раптом звернуть увагу на них.

— Швидше! — кинув він, і їхні кроки заглушив сніг, що рипів під ногами.

Вони бігли вглиб зимового лісу, залишаючи позаду криваву арену, де вовки й слуги молодшого володаря рвали одне одного на шматки. Сніг рипів під ногами, холодне повітря різало легені, а дорожній камінь, напівприсипаний заметом, лишився збоку непоміченим. Олекір навіть не глянув на нього — його кроки були впевнені, наче він ішов цим шляхом не вперше. Раптом він звернув убік, до покрученого дерева, пошматованого пазурами чудовиськ, і, нахилившись, помітив тонкий заруб на корі. Його губи сіпнулися в короткій посмішці, перш ніж він повів групу далі, уже не дорогою, а вузькою тропою.

— Сюди, — кинув він, і повів їх у глиб лісу, уже не дорогою, а вузькою тропою.

Олекір ішов швидко, майже не зупиняючись, його рухи були зібрані, а дихання рівне, наче мороз і біг не мали над ним влади. Миролана трималася поруч, її кроки були легкі, погляд уважно ковзав по деревах, шукаючи нові заруби. Вона не відставала, не спотикалася, і навіть у цій темряві здавалася частиною лісу.

Зовсім інакше було з Мирославою. Вона ледве трималася на ногах: кожен крок давався важко, подих виривався з грудей уривчасто, клубами пари. Її пальці судомно стискали поділ плаща, а ноги ковзали по снігу. Вона раз по раз спотикалася, і лише рука Ярослави не давала їй упасти. Її очі були червоні від сліз, і вона бурмотіла уривки слів, які губилися в морозному повітрі.

Ярослава теж відчувала втому. Її плечі були напружені, а щоки горіли від морозу й напруги. Вона тягнула матір уперед, стискаючи її руку, і водночас намагалася тримати себе зібраною. Її погляд раз по раз ковзав по темряві, але в ньому вже не було тієї холодної впевненості, що під час бою. Тепер у ньому читалася втома й роздратування — кожен крок здавався випробуванням.

— Тримайся, — прошепотіла вона до Мирослави, але голос її був хрипким, наче й сама ледве стримувала втому.

Олекір не озирався. Він ішов уперед, шукаючи нові заруби на деревах, і кожен знайдений знак додавав йому впевненості. Миролана йшла за ним, мов тінь, холодна й мовчазна.

Раптом вона зблідла, підняла голову й поглянула крізь чорні крони дерев, де між гіллям відкривалося зимове небо. Місяць, що раніше світив просто над дорогою, тепер висів збоку, а зорі розташувалися інакше, ніж мали б, якби вони йшли прямим шляхом. Її серце стиснулося від холодного прозріння.

— Ми вже далеко від дороги… занадто далеко… — прошепотіла вона, і в її голосі було більше жаху, ніж у витті вовків.