Розділ 9 Відхід (продовження)

Олекір ступив на двір, і холод вечора зустрів його, мов подих іншого світу. Повітря було свіже, але важке, насичене вогкістю й запахом каменю, що вбирав у себе роки крові й поту.

На нього вже чекали. Ярослава, Мирослава та Миролана стояли біля воріт, кожна з невеликим клунком за плечима. У тих клунках було все, що вони могли дозволити собі взяти: копчене м’ясо монстрів, що довго не псується; шкіряні бурдюки з брагою; кілька сорочок; оброблені шкури, які слугуватимуть покривалами.

Всі троє були закутані в шкіряні плащі. Вони виглядали важкими, грубими, але надійними. І кожна носила його по-своєму.

Ярослава стояла рівно, її постать була напружена, але в очах світилася рішучість. Вона не озиралася на стіни фортеці — для неї прощання вже відбулося. У її погляді було щось більше, ніж просто готовність: це була тиха гордість, що вона йде поруч із ним, і впевненість, що цей шлях правильний.

Мирослава раз по раз озиралася назад. Вона не думала про фортецю як про щось вороже — навпаки, її лякала невідомість зовнішнього світу. Але страх не зупиняв її. Вона була готова йти за сином, навіть якщо це означало залишити камінь, що колись здавався безпечним. У її очах тремтіла тривога, але кроки залишалися рівними.

Миролана дивилася вперед, закутавшись у плащ не для тепла, а щоб прикритися від чужих поглядів. Її рухи були стримані, але уважні: вона оцінювала простір, людей на подвір’ї, навіть вартових біля воріт. У її погляді не було страху — лише холодна обережність і прийнята покора.

Олекір зупинився перед ними. Він мовчав, вдивляючись у кожну. І кожна витримала цей погляд по-своєму: Ярослава — з прямотою, Мирослава — з тремтливим сумнівом, Миролана — з прихованою покорою.

Тоді Ярослава ступила вперед і простягла йому плаща. Миролана, не сказавши ні слова, подала його клунок. Це був їхній мовчазний знак згоди й довіри.

— Йдемо, — сказав він нарешті. Голос був тихим, але в ньому не було вагання.

Ніхто не відповів. Вони рушили за ним — одна за одною, мов тіні, що відриваються від стін.

Коли вони підійшли до воріт, двоє ратників схрестили списи, перегородивши шлях. Залізо дзенькнуло, і цей звук розрізав тишу двору.

— Далі не підете, — сказав один, молодший, з хитрим прищуром. — Так велено.

Миролана нахилилася ближче до Олекіра, її голос був тихим, але гострим, мов лезо:

— Це люди Ратибора. Його підніжки.

Олекір розстебнув плащ і витягнув зі складки символ — знак, який кожен у фортеці знав і за яким мали відчиняти ворота без жодних питань. Він підняв його так, щоб обидва ратники бачили.

— Цього достатньо, — його голос був рівний і твердий.

Але ратники лише переглянулися й удавано знизали плечима. Старший, з густою бородою, криво всміхнувся:

— Гарна цяця. Та хто знає, чи справді воєвода велів тобі йти?

— Ви добре знаєте, що цей знак справжній, — відповів Олекір, і в його голосі з’явилася криця.

Молодший удавано нахилився ближче, примружився, наче розглядав.

— Може знак… а може й підробка. Без свідків, що підтвердять твої слова, ми ворота не відчинимо.

Ярослава зробила крок уперед, її очі спалахнули.

— Ви смієте ставити під сумнів знак влади? Ви смієте ставити слово воєводи нижче за чутки?

Ратники не відступили. Вони стояли, наче камінь, але в їхніх очах світилася зухвалість.

Навколо вже зібралися люди — слуги, кілька вартових, навіть кілька жінок із відрами. Всі дивилися, але ніхто не втручався. Тиша була важчою за крик.

Олекір зробив крок уперед, і вістря списів зупинилися за подих від його грудей.

— Ви справді хочете стати між мною і моїм шляхом? — його голос був низьким, але в ньому відчувалася загроза.

Напруга біля воріт згустилася, мов перед грозою. Ратники інстинктивно напружилися, списи тремтіли в їхніх руках, але не рушили вперед. Один із них ковтнув слину, інший перевів погляд на Ладомиру, наче шукаючи порятунку. Його плечі напружилися, і ще мить — він би відсунув ратників силою.

Та раптом із тіні вежі вийшла Ладомира. Її кроки були тихими, але кожен, хто стояв на подвір’ї, відчув їхній тягар. Вона підійшла ближче й поклала руку на плече Олекіра. Дотик був ніжним, майже материнським, але в ньому відчувалася влада, що зупинила його рух.

— Не треба, — сказала вона тихо, так, щоб почув тільки він. — Це не твоя бійка.

Потім її погляд упав на ратників. І голос, що щойно звучав лагідно, став твердим, мов криця: — Він має дозвіл Боривітра. І благословення Велимири.

Ратники завмерли. Їхні руки на древках списів здригнулися, але вони не опустили зброї.

Ладомира зробила крок ближче, і її очі спалахнули холодним вогнем. — Якщо ви насмілишся стати проти цього, то не лише зневажите слово воєводи, а й накличете на себе гнів чарівників. І тоді ви пізнаєте, що таке справжня кара. Вогонь, що палить не тіло, а душу. Тінь, що ходить за вами навіть у сні. Ви не матимете куди втекти.

Її слова впали, мов удари молота. Двір завмер. Люди, що зібралися довкола, відвели погляди, наче боялися навіть бачити цю сцену. Хтось із жінок перехрестився, хтось із воїнів машинально торкнувся оберега на шиї. У натовпі пройшов глухий шепіт, і він стих так само швидко, як з’явився.

Молодший ратник поблід, його губи тремтіли, і він опустив очі, наче боявся зустріти її погляд. Старший намагався триматися, але його пальці судомно стискали древко, і по чолу скотилася крапля поту. Вони стояли, та кожен бачив: страх уже зламав їх.

Ладомира ще мить тримала їх поглядом, доки вони не відступили й не розвели списи вбік. Лише тоді вона знову обернулася до Олекіра. Її рука з його плеча зійшла так само тихо, як і лягла.

— Тепер іди, — сказала вона м’яко. — Шлях відкритий.

Олекір кивнув, але перш ніж рушив уперед, Ладомира зупинила його легким рухом руки. На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ах, я ледь не забула, — мовила вона, і в її голосі прозвучала тепла, майже домашня інтонація. — Ось подарунок на прощання від Велимири.