Розділ 9 Відхід

Олекір опустив руки, спостерігаючи, як Велимира змушувала силу текти її кістками, а потім м’язами. Її тіло пульсувало в такт серцю, але вона тримала все під контролем. Сила не розтікалася, не виривалася назовні, а рівно й ніжно заповнювала її зсередини. Ще кілька вдихів — і вона відкрила очі, повільно вивільняючи напругу.

— То ось як це відчувається, — сказала вона, переводячи подих. — А я думала, чого вони так безрозсудно міряються силою. Це… напрочуд приємно.

Вона піднялася, розім’яла плечі. Плащ зсунувся, відкриваючи сорочку, просякнуту потом, що прилипла до тіла. Велимира навіть не намагалася прикритися — лише подивилася на нього тим особливим поглядом, у якому байдужість боролася з ніжністю, майже закоханою.

— Як тобі? — запитала вона, ніби між іншим.

— Чарівно, — відповів він коротко, але в голосі було задоволення.

Вона відчула, як щоки зрадницьки спалахнули. — Ти завжди говориш так, ніби це дрібниця, — тихо мовила вона.

— Бо це правда, — він усміхнувся краєм вуст. — І гадаю, на цьому можна закінчити.

— Що? — її голос став гострішим.

— Ти більше не потребуєш моїх наставлянь. І мене більше тут нічого не тримає.

Велимира зробила крок уперед. — Про що ти говориш?!

— Ти сама чудово знаєш, — його голос залишався рівним. — Я загроза для Ратибора.

— Я зможу тебе захистити, я… — почала вона, але він підійшов ближче й обійняв її.

— Я знаю, — сказав він тихо. — Я знаю. Але мені цього не треба. Я не хочу бути прикований до цієї фортеці.

Вона завмерла в його обіймах, не відштовхнула, але й не відповіла. Її руки залишилися нерухомими, лише подих зраджував хвилювання.

— Тоді я піду з тобою, — нарешті промовила вона, майже пошепки. — Мені потрібні твої наставляння, як і тобі мої.

Вона подивилася на нього з надією, яку не могла приховати.

Олекір відступив на крок і похитав головою. — Ні. Ти потрібна тут. Хтось має доглянути за ним.

Він перевів погляд на кристал, що лежав у центрі зали, відбиваючи тьмяне світло.

— Він не повинен потрапити в чужі руки, — додав він, і в його голосі прозвучала остаточність.

Олекір подивився на Велимиру, яка, здавалося, почала щось розуміти. Він відчував, що має зробити крок назустріч, сказати чи показати щось важливе, але замість цього відсторонився. Її невдоволений погляд і злегка надуте обличчя він проігнорував і, не озираючись, покинув Підкліт.

— Я буду чекати, — ледь чутно пролунало за його спиною.

Він посміхнувся, не зупиняючись.

— Я знаю.

Перед залою на нього вже чекала Миролана. В одній руці вона тримала глека з молоком, в іншій — чашу. Коли він підійшов, вона подала йому чашу, а глека залишила при собі. Їхні пальці ледь торкнулися, і цей дотик змусив її плечі напружитися, наче від несподіваного холоду.

Олекір зробив кілька ковтків, відчуваючи густе тепло молока, і, не відводячи від неї погляду, запитав: — Ну як тобі?

— Тепло, — відповіла вона після короткої паузи, намагаючись зберегти байдужий тон. — Хоча й не скажеш.

Її голос зрадив легке тремтіння, яке вона намагалася приховати.

Олекір кинув на неї уважний погляд. Сукня й туфлі — його робота, створені для практики. Руни, вплетені в тканину й шкіру, тихо світилися під світлом факелів, зігрівали тіло, огортали його м’яким теплом. Вона не мерзла, навіть у холоді північної фортеці. Але для неї це було випробуванням: ніколи раніше вона не носила нічого подібного, з такою кількістю відкритої шкіри.

Вона відчувала, як чужі погляди ковзають по ній, і це різало сильніше, ніж будь-який мороз. Здавалося, кожен, хто проходив повз, бачив не сукню з рунами, а її саму, оголену й беззахисну. Її обличчя залишалося спокійним, але пальці, що стискали глека, видали її — глина ледь чутно тріснула під напругою.

— Вони тобі пасують, — сказав він рівно, без тіні насмішки.

Його слова прозвучали просто, без прихованого підтексту, але саме ця простота змусила її серце битися швидше. Вона відвела очі, щоб він не побачив, як у них промайнуло збентеження.

Вона не заперечила, не сказала нічого проти. Вона сама погодилася бути його служницею і тепер мусила витримати цю роль. Навіть якщо в глибині душі відчувала сором, навіть якщо кожен погляд оточуючих здавався їй вироком.

Її руки тремтіли, але вона не відпустила глека. Навпаки, стискала його ще сильніше, наче намагаючись утримати рівновагу. І в цій напрузі, в цій мовчанці було більше покори, ніж у будь-яких словах.

— Миролано, ми йдемо сьогодні, бери тільки найнеобхідніше.

— Вже час?

Олекір лише кивнув, не сказавши більше ні слова. Його погляд був прямим, але в ньому не було ані вагання, ані пояснень. Дівчина уважно кивнула у відповідь і, стискаючи глека так, що той знову ледь чутно тріснув, рушила до кімнат, щоб попередити інших.

Олекір піднявся на другий поверх. Кам’яні сходи глухо відлунювали під його кроками, і кожен удар здавався важчим, ніж зазвичай. Він знав: попереду його чекала розмова, якої не уникнути.

Двері до спальні Боривітра були прочинені. Усередині горіла лампа на жирі — її світло було тьмяним, жовтуватим, воно пахло димом і залишало кіптяву на стінах. У столиці в таких кімнатах палали б чисті воскові свічки, але тут, у фортеці, воску не було. Жиру ж вистачало завжди.

Боривітр сидів за важким, грубо обтесаним столом. На ньому не лежали папір, чорнило й перо — розкіш, доступна лише в столиці. Тут їх замінювали інші матеріали: оброблена шкіра, висушена кров, кістка, відточена так, щоб нею можна було писати. Усе це виглядало не як канцелярія, а як залишки жертвоприношення, перетворені на інструменти влади.