Розділ 8 Вітер змін (продовження)

Олекір деякий час займався в Підкліті разом із Велимирою та іншими чарівниками. Хоча «займався» — гучно сказано: він здебільшого практикувався, вдосконалював навички та пізнавав нове з текстів, які колись палив із одержимою радістю, насолоджуючись самим актом знищення. Тепер же він розглядав ті самі символи й формули з холодною точністю, і його розуміння сили було настільки високим, що йому вистачало одного погляду, аби втілити прочитане. Єдине, чого бракувало, — це практика, але для цього в нього завжди знаходилися охочі кандидати.

Та справжнім викликом було навчання Велимири. Її чари були непокірними, і йому неодноразово доводилося особисто брати їх під контроль, спрямовуючи потоки в м’язи та кістки, щоб вони працювали злагоджено. Це вимагало близькості — такої, що стирала межі між учителем і учнем. І що його справді дратувало, то були її реакції: він не знав, як на них відповідати. Колись він відчував до неї неприязнь, глибоку й холодну, через те, що сталося з його матір’ю. Він уже відплатив їй за той біль, і тоді це було просто — дія, помста, завершення. А тепер, коли цього не відбувалося, він не знав, що робити з тим, що бачив у її очах.

Він стояв близько, тримаючи її за плечі, відчуваючи, як під пальцями напружуються сухожилля. Її подих ставав глибшим, і кожен видих ледь торкався його шкіри. Велимира не відводила погляду, але в ньому з’явився блиск, який не мав нічого спільного з навчанням. Її обличчя, зазвичай холодне й непроникне, тепер було розкритим, наче вона дозволяла йому бачити те, що інші ніколи не бачили.

— Це не той вираз обличчя, який має показувати жінка перед кимось, окрім свого чоловіка, — тихо промовив він, і слова зависли між ними, як тонка тріщина в камені.

Вона не відсахнулася. Навпаки, ледь змінила вагу тіла, скорочуючи відстань між ними. Її чари слухняно підкорялися його спрямуванню, але десь на краю свідомості залишалося відчуття, що це підкорення стосується не лише сили.

Підкліть дихала вогкістю й теплом свічок. Камінь стін зберігав глухий шепіт, який не вщухав навіть у тиші. Олекір вийшов із кімнати Велимири, і хвиля звуків одразу накотилася на нього — уривки фраз, що зникали щойно він робив крок уперед.

Чарівники й чарівниці, що зазвичай були занурені у власні вправи, тепер дивилися на нього так, ніби чекали саме його. Їхні погляди ковзали по ньому, затримувалися: закушені губи, легке тремтіння пальців, мантії, що ледь розкривалися, відкриваючи шию чи ключиці. Хтось змінював позу, неначе запрошуючи підійти, хтось проводив його поглядом, не приховуючи зацікавлення.

Він ішов крізь цей коридор поглядів, і в повітрі було відчуття збудження, яке не мало нічого спільного з навчанням.

На повороті він зустрів Ладомиру. Вона йшла швидко, але, побачивши його, спинилася, пропустила вперед і ледь помітно кивнула з повагою. Потім, не сказавши жодного слова, розвернулася й зникла в глибині Підкліті.

Інші ж не поспішали йти. Двоє чарівників і чарівниця зупинилися, щоб розпитати його — як він опанував той прийом, що робив щойно, чи правда, що він працює з Велимирою над новими формулами. Їхні голоси були тихими, але в них відчувалася нетерплячість.

Раптом у глибині коридору пролунали важкі кроки. З темряви вийшов Ратибор, оточений кількома вірними ратниками. Їхні обличчя були суворими, погляди — прямими. Десь збоку, у тіні, двоє дружинників перемовлялися, думаючи, що їх не чутно: 

— Він кращий, це видно… 

— Та ми вже пообіцяли Боривітру тримати сторону Ратибора…

Ратибор зупинився перед Олекіром, погляд ковзнув по чарівниках і чарівницях, що стояли поруч. 

— Бачу, ти вже встиг увійти в їхнє коло, — сказав він із кривою усмішкою. — Обережніше, брате… надто довге перебування серед цих ніжних рук і шовкових мантій може зробити тебе таким же м’яким, як вони.

Кілька чарівників напружилися, один закусив губу, інший зробив крок уперед, а чарівниця, що стояла ближче, стиснула пальці на мантії, наче стримуючи себе. Їхні очі спалахнули — це був виклик.

Олекір підняв руку, зупиняючи їх. 

— Турбуєшся за мене? — тихо кинув він, дивлячись прямо в очі братові. — Дарма. Я не з тих, хто розчиняється в чужих словах чи поглядах.

Ратибор лише знизав плечима, але в його усмішці залишився той самий глузливий відтінок, що ховав справжні думки.

Напруга в коридорі загусла, як перед ударом. І саме в цю мить у прохід увійшов Боривітр. Його погляд ковзнув по обох синах, по чарівниках, по ратниках. 

— Розійтися, — сказав він, і в його голосі не було місця для заперечень.

Люди почали розходитись, але Олекір, проходячи повз Ратибора, відчув, що рішення вже визріло. Він не озирнувся, але подумав: пора скидати стару шкіру. Ми тут занадто затримались.

Кімната була низькою, з товстими кам’яними стінами, що тримали прохолоду навіть у теплі дні. Під стелею висіли пучки сухих трав, їхній запах змішувався з легким димом від каганця. Мирослава сиділа на лаві, спина пряма, руки складені на колінах, але пальці нервово рухалися. Ярослава вмостилася на підвіконні, звісивши ногу й погойдуючи її, наче чекала сигналу до руху.

Олекір стояв посеред кімнати, тінь від нього падала на обох. 

— Ми йдемо, — сказав він без обхідних слів. — І причина одна — Ратибор.

Мирослава підняла голову, в очах блиснув страх. 

— Через нього? Ти перебільшуєш. Він твій брат. А тут… тут стіни, тут захист. За ними — темрява. Я знаю, що там. Я бачила, як монстри рвали мою сім’ю, коли вони обійшли фортецю. Якби не захисники, я б не сиділа тут.

— І ці стіни не врятують, коли він стане воєводою, — відповів Олекір рівно. — Боривітр скоро піде і передасть все йому.

Вона стиснула губи, але в голосі з’явилася надія: — Тоді я піду за Боривітром. Він нас захистить.

Олекір нахилився трохи вперед, його слова були холодними й точними: — Він піде сам. І це не мої здогадки. Так сказала Велимира.

Мирослава завмерла, наче від удару. Її пальці вп’ялися в край лави, і вона не змогла знайти жодного слова, щоб заперечити. Велимира була не з тих, чиї слова можна відмахнути як плітки.