Розділ 8 Вітер Змін

Минуло кілька днів. Олекір, як завжди, вийшов із кімнати під щебетання Ярослави та тихі перестороги Мирослави. Їхні голоси ще довго тягнулися за ним у коридор, змішуючись із глухим відлунням його кроків. Камінь під ногами був холодний, і навіть крізь підошви він відчував, як стіни тримають у собі нічний мороз.

Він піднявся на стіну, щоб глянути на сонце. Ранкове світло лягало на зубці, розсипаючи іскри на інеї, що ще не встиг розтанути. Але тепер, на відміну від дитячих спогадів, його кроки помічали. Вартові кивали, дружинники відступали на півкроку, чарівники, що проходили повз, коротко віталися. Дехто визнавав його рівним, інші просто перестали вдавати, що його немає.

У дворі старий ратник навчав дітей. Його голос був хрипким, але кожне слово відточене роками: — Відчуйте силу, дайте їй розтіктися по тілу, — повторював він, як і щодня, наче молитву.

Побачивши Олекіра, він на мить замовк, а потім кивнув із повагою: — Стань у коло. Покажи їм, як це має виглядати.

Діти розступилися, утворивши півколо. Олекір ступив уперед. Сила не чекала наказу — вона вже була в ньому, у кожному сухожиллі, у кожному ударі серця. Вона текла разом із кров’ю, ковзала під шкірою, стискала м’язи, коли він рухався. Не він керував нею — вони рухалися разом, як одне ціле.

Перший крок — і сила вдарила в землю разом із п’ятою, від чого дрібні камінці розсипалися вбік. Другий — і вона вже рвалася вперед, змушуючи тіло бити швидше, ніж думка встигала сформувати наказ. Удар, розворот, ще удар — і в голові спалахнула сцена з Великої зали.

Він знову бачив, як кидається в натовп ворогів. Як руки, слухняні силі, розривають груди, виривають серця. Як меч, підхоплений із тіла, розрубує плоть і кістки. Як вороги падають один за одним, але їх усе більше, і кожен такий самий швидкий, такий самий сильний.

Він відчув, як уявний бій захлинається — не від слабкості його рухів, а від меж самої сили. Вона могла знищити будь-кого, але не всіх одразу. І це була її межа. Його межа.

Закінчивши вправу, він відступив. Ратник глянув на дітей і сказав: — Ось так виглядає досконале єднання сили та тіла. Пам’ятайте цей рух, цю впевненість. До цього ви маєте прагнути.

— Він рухався, як вітер! — вигукнув один хлопчик, стискаючи дерев’яний меч. — Я навіть не побачила, коли він ударив, — додала дівчинка, широко розплющивши очі. — Як він це робить? — прошепотів третій, ніби боявся, що Олекір почує.

На вершині стіни, спершись на зубці, стояв Ратибор. Його тінь падала на бруківку двору. Поруч двоє ратників перемовлялися, не помічаючи його присутності. — Я не зміг угледіти його рухи, — сказав один, хитаючи головою. — І я ледь встиг, — відповів другий. — Він б’є так, наче тіло й сила — одне.

Ще троє дружинників, що стояли неподалік, обговорювали побачене: — Якби він був у строю, ворог би не пройшов і кроку. — Або пройшов би, але через гори трупів, — хмикнув інший.

Ратибор мовчав, але пальці на камені стиснулися сильніше.

А Олекір, відчуваючи, як сила все ще тече в ньому, уже думав, як зробити так, щоб наступного разу ворогів не залишилося взагалі.

Крик вартового з північної брами пролунав, як завжди, без паніки. У дворі ратники навіть не підняли голів — черговий напад монстрів був такою ж частиною життя фортеці, як ранковий підйом.

На стіні стояла самотня чарівниця. Вітер розвівав поли її темного плаща, а пальці стискали край парапету. Обличчя — молоде, ще не загартоване роками боїв, і в очах було більше зосередженості, ніж байдужості.

Вона вдихнула і почала тихо, майже пошепки, повторювати слова, що тримали її увагу зібраною в одну точку: — Стріла. Важка. Залізна. Віднесена лютим вітром.

Кожен склад тягнув за собою нитку сили, що збиралася в повітрі. Досвідчена чарівниця на її місці просто підняла б руку — і стріли самі б пробили монстрів, без жодного звуку. Але ця ще трималася за слова, як за милицю.

Олекір дивився. Він бачив, як сила слухається її, але не повністю — як дика тварина, що йде поруч, але готова вирватися. І тоді він простягнув руку.

Сила відгукнулась, але замість того, щоб розтектися, вона звимиріла — наче хижак, що відчув зашморг. Вона ревла, билася, намагалася вирватися, але його м’язи, кров і подих стискали її, змушували коритися. Вона слідувала за його волею, згортаючись і тверднучи, формуючись на долоні в тонку, холодну, як крижаний подих, голку.

Голка зірвалася з його руки майже беззвучно — лише короткий свист у повітрі. Наступної миті вона пробила череп одного зі звірів, і той, ще роблячи крок, уже падав, розкидаючи лапи.

Це мало загубитися серед зливи стріл, але не загубилося. Чарівниця на мить збилася з ритму, її очі ковзнули до нього. Двоє старших чарівників, що стояли далі, обмінялися коротким поглядом.

Ярослава стояла поруч. Її погляд ковзнув на нього, але вона нічого не сказала. Лише ледь помітно стиснула губи, ніби намагаючись втримати думку, яка могла б зрадити її здивування.

Монстри лежали під стінами, паруючи теплом, що швидко розвіював вечірній вітер. Дружинники вже розходилися, обтрушуючи пил і перемовляючись про дрібниці, але погляди час від часу ковзали в бік Олекіра.

Він стояв осторонь, коли до нього підійшла одна зі старших чарівниць — та, що під час бою спостерігала з мурів, не втручаючись. Її кроки були тихими, а погляд — теплим, майже лагідним.

— Я бачила, як ти дивився, — сказала вона м’яко, без тіні докору. — Є речі, які словами не поясниш. Але їх можна показати.

Вона звично, майже непомітно, поправила край своєї мантії, і тканина розкрилася трохи більше, ніж було потрібно. Рух вийшов повільним, ненав’язливим, але в ньому було щось особисте, майже довірливе.

— Якщо захочеш… я можу відкрити тобі більше, — додала вона, і в куточках її вуст з’явилася тінь усмішки.

Та перш ніж він устиг відповісти, поруч з’явилася інша старша чарівниця. Її присутність була, як ковток холодної води після вина — рівний погляд, спокійний голос, але в ньому відчувалася твердість.