Розділ 7 Обід

— Гей, ти, принеси мені меду. 

Олекір, незважаючи на обставини, підкликав одну з дівчат Ратибора. Її крок був обережним, наче вона ступала по тонкому льоду. Вона завмерла щойно зробила перший рух до глечика — пальці тремтіли, а в очах блиснув страх, змішаний із соромом. Погляд ковзнув по обличчях у натовпі, шукаючи дозволу чи бодай натяку на підтримку. Але натомість вона зустріла лише холодний, непохитний погляд Олекіра — погляд, що здавався старшим за його роки, важким як камінь і гострим як лезо. І цей погляд не залишив їй вибору.

Вона рушила, несучи келих обережно, наче це була не питво, а жертва, яку несуть на вівтар. Кожен її крок лунав у тиші, що розтягувалась, мов струна.

— Що? В мене пересохло горло, — сказав він, відповідаючи на запитання, якого ніхто не вимовив уголос, але яке висіло в повітрі, наче молитва до богів, що не поспішають відповідати.

Раптом залу розітнув гучний, хриплуватий сміх Боривітра. Його голос був як удар блискавки в нічну тишу — різкий, але очищувальний. Він різко схопив один із келихів зі столу, підняв його над головою і цим жестом — ніби змахом руки — стер напругу, що вже почала розтікатися по залі мов дим над вогнищем. Але це був не просто жарт чи випадковий рух: піднятий келих став знаком. Енергія, що щойно розливалася від нього, почала згортатися, втягуючись назад у його тіло, залишаючи по собі лише легке тремтіння в повітрі, як після грому.

Цей жест був демонстрацією контролю й водночас наказом без слів. Один за одним дружинники, що стояли за його спиною, приглушили свої аури, наче гасили вогонь у власних серцях. Їхні постаті, ще мить тому напружені, розслабились; плечі опустились, погляди стали спокійнішими.

На протилежному боці Великого залу Велимира, відчувши зміну ритму, злегка нахилила голову. Її пальці, що вже тягнулися до руків’я жезла, завмерли. Сила, що клубилась навколо її плечей, розчинилась у повітрі, залишивши лише тонкий слід — як аромат після грози, коли земля ще дихає вологою.

Вони підійшли одне до одного, мов два воїни перед поєдинком — не з мечами, а з поглядами. Боривітр зупинився за крок, вдивляючись у сина. Олекір не відступив. Його очі палали, але не гнівом — там була тиша, що ховала бурю, тиша, яка могла стати штормом у будь-яку мить.

І в ту мить Боривітр побачив не просто виклик. Він побачив глибину — щось темне, первинне, що нуртувало під шкірою хлопця. Не образу, не юнацьку впертість, а безодню, яка чекала лише поштовху, щоб вирватись. І він зрозумів: якщо стане перед нею як ворог — буде поглинутий.

Тому він не зрушив. Не тому, що боявся, а тому, що вибрав інше. Його погляд пом’якшав, і в ньому з’явилось те, чого не було роками — визнання. Не слабкість, а розуміння: цей хлопець — не ворог, якщо його не зробити ним.

— За всім цим безладом ми забули про головне. Зараз час обіду. Олекіре, ти ж не будеш проти відвідати з нами ці смачні явства?

— А якщо я відмовлюсь? — голос Олекіра був рівний, але в ньому бриніла напруга, як у струні, готовій луснути.

— Тоді я вважатиму, що ти не голодний, — відповів Боривітр, усміхаючись, але в його очах не було тепла.

— Я не голодний до слів, — тихо кинув Олекір.

— А до їжі?

— До їжі — завжди.

— То ходімо.

— Чекай, — озвався Ратибор, нахмурившись. — Ми не запрошували його.

— Він сам прийшов, — відповів Боривітр, не відводячи погляду від сина.

— Це порушення порядку, — додав один із ратників.

— Порядок — це те, що ми створюємо, — сказав Боривітр, і його голос став глибшим, наче камінь упав у криницю.

— Але...

Ратибор уже відкрив рота, щоб заперечити, але Боривітр не озвався — лише перевів на нього погляд. Ратибор замовк, наче хтось перерізав нитку його слів. Один за одним ратники, що вже почали рухатись, зупинились. Хтось стиснув руків’я меча, хтось зробив півкрок уперед, але всі — мов за наказом, якого не було — опустили очі.

— То ходімо, — повторив він уже м’якше, але з тією ж владою. 

Олекір роззирнувся, помітивши, що Мирослава досі стоїть, скута страхом. Він підійшов, схопив її за руку і потягнув за собою. Ярослава рушила слідом без жодного слова. Вони йшли крізь натовп, що почав розходитися, мов розтоплений лід, і в цій тиші кожен їхній крок лунав як удар молота по каменю.

Кожен рух Олекіра був не просто кроком — це був жест, що ламав старі правила. Він ішов не як гість, а як той, хто має право бути тут. Його постава була рівною, погляд — прямим, і навіть ті, хто ще хвилину тому сумнівався, тепер мовчки поступали дорогою.

Вони наблизились до першого з трьох масивних дубових столів, що стояли перед вогнем у центрі зали. Їхні темні, потемнілі від часу поверхні зберігали подряпини, сліди від келихів і ножів — немов кільця на зрізі дерева; кожна мітка була пам’яттю. Колись цей центральний стіл був вершиною його мрій: він бачив за ним спини свого батька-воєводи та його дружинників, чув гул голосів, що вирішували долі, і вбирав у себе цей ритуал влади, як дитина вбирає запах свіжого хліба.

Тепер він ішов повз, навіть не сповільнюючи кроку. Лише ковзнув пальцями по шершавому краю — не як той, хто прагне повернутись, а як той, хто прощається. Дотик був коротким, але в ньому жила тінь колишнього захоплення, змішана з холодом відсторонення.

Ярослава вже збиралася звернути ліворуч, до столу чарівників фортеці, але Олекір раптово знову стиснув її руку й повів далі. У його хватці було не стільки наказу, скільки твердості, яка не потребувала пояснень.

Це помітив Ратибор, що саме збирався сісти за протилежний стіл командирів ратників. Його брови зсунулись, у погляді промайнуло щось між роздратуванням і настороженістю, але він не сказав ні слова. Бо знав: щось змінилось. І не лише в залі, а в самому порядку речей.

Вони пройшли кілька менших столів — ті, за якими зазвичай сиділи діти та дружини присутніх. Тут колись було його місце поруч із матір’ю, де він ловив уривки розмов дорослих, намагаючись скласти з них карту світу. Але сьогодні він навіть не глянув у той бік.