Розділ 6 У великій залі

Олекір кивнув і рушив до воріт — важких, оббитих темним залізом дверей, що вели до головної зали фортеці. Метал був холодний, шорсткий, з вм’ятинами від давніх ударів, наче пам’ятав кожну облогу. Ратники, що стояли обабіч — кремезні, з обвітреними обличчями та вузькими недовірливими очима — навіть не повели бровою, лише обмінялися коротким поглядом. Колись він би чекав із матір'ю, поки з’явиться хтось «важливий», але не сьогодні.

Він уперся долонями в залізо, відчувши під пальцями шрами металу. Петлі застогнали, наче поранений звір, і важкі полотна почали повільно розчинятися. Ратники кинули на нього глузливі погляди, певні, що дитині не під силу така вага. Та на їхній подив дерев’яні стулки, обтягнуті залізом, піддалися. Олекір штовхнув їх ще раз — і вони розкрилися навстіж, впустивши його в світло.

Зала, що відкрилася перед ним, ще ніколи не була такою яскравою. Світло факелів і вогнища в центрі розганяло тіні, оголюючи кожну тріщину в камені, кожен слід від кігтів, темні плями запеченої крові на плитах. У повітрі змішувалися запахи диму, старого дерева, прянощів і металу. Це була історія боротьби фортеці, яку він раніше бачив лише крізь сутінки та полум’я.

За його спиною — стурбовані Ярослава та Мирослава. Ярослава, з довгим золотистим волоссям, що спадало на плечі, і блакитними очима, чистими, як зимове небо, мала вроду, яка вже тепер притягувала погляди, а з роками стане ще небезпечнішою. Мирослава — темноволоса, з гострими рисами й уважним, майже хижим поглядом — стояла трохи позаду, але її присутність відчувалася як натягнута тятива.

Перед ним — батько, Боривітр, високий, широкоплечий, з сивиною у волоссі та глибокими зморшками, що різали обличчя, як шрами. Його спокій був важким, як камінь, і в ньому відчувалася сила людини, яка звикла перемагати без крику. Поруч — брати з дружинами та дітьми, кілька служниць. Погляди спершу були сповнені цікавості, але швидко згасли, зосередившись на Ярославі.

Ратобор, старший брат, рушив уперед із повільною, майже хижою впевненістю. Високий, міцний, з обличчям, наче витесаним із каменю, і холодними, як сталь, очима, він ковзнув поглядом по Ярославі — спершу по обличчю, потім нижче, затримавшись на її постаті. В очах спалахнуло щось більше, ніж родинна приязнь: донька Першої чарівниці могла стати вирішальним козирем у майбутніх виборах воєводи, коли Боривітр піде.

— Ярославо, люба моя. Я сподівався, що ти прийдеш, — його голос був теплий, але в ньому бриніло володіння.
— Ах, Ратоборе… Так, я рада, що Олекір прокинувся і ми змогли прийти, — відповіла вона, не відводячи руки від плеча хлопця.

Ратобор кинув на Олекіра поблажливий погляд:
— Дивися, навіть малий знайшов у собі сили штовхнути ворота… Може, йому вже час носити меч? — у голосі бриніла насмішка.
— Він відчинив ці ворота сам. А ти ж досі щоразу впираєшся, щоб їх зрушити.

До Ярослави підійшла струнка дівчина у світлій сукні — одна з тих, що часто сиділи поруч із Ратобором на бенкетах.
— Ярославо, ходімо, я покажу тобі тканину з півдня, вона тонка, як павутина…
— Дякую, але зараз я залишуся з Олекіром, — м’яко, але твердо відповіла вона.

Інша, з келихом у руці, нахилилася так, щоб закрити собою хлопця. Її погляд на мить ковзнув до Ратобора, ніби чекаючи схвалення.
— Ти мусиш скуштувати цей медовий напій, він солодший за будь-які слова…
— Може пізніше. Зараз я хочу бути поруч із ним, — Ярослава навіть не зробила кроку вбік.

Третя, з ледь стриманою усмішкою, схилилася ближче:
— Ярославо, гонець привіз новини, які тебе здивують… але не тут.
— Якщо це важливо, розкажеш при всіх. Я нікуди не йду, — її голос був спокійним, але непохитним.

Ратобор нахилився ближче, його слова стали тихими, майже шепотом:
— Обережно, сестро… Прив’яжешся до нього — і він тягнутиме тебе вниз.
— А може, саме він підніме мене вище, ніж ти здатен уявити, — відповіла вона, дивлячись йому просто в очі.

Олекір відчував, як кожна відмова Ярослави — маленька перемога, але й виклик. У залі ставало тихіше, і погляди, що раніше ковзали повз нього, починали затримуватися.

Він подивився на натовп і посміхнувся не хлопчачою, а хижою посмішкою, яку помітили лише одиниці. Для нього тут не було нікого вартого уваги. Кожен із тих, хто пишався своєю силою, був не кращий за жабу в криниці — задоволену власною калюжею й певну, що за її стінами немає нічого більшого.

Раніше він не дивився — не помічав. Тепер бачив: Північ, місце, якого боялися й уникали, була скарбницею сили. Вона наповнювала повітря, текла з водою, тужавіла в камені. Але ці люди вважали її ярмом, мріяли вирватися і навіть не намагалися розвиватися. Маючи таке джерело, вони за стільки років досягли… лише цього?

Олекір розсміявся. Усі в кімнаті — навіть Ярослава та Мирослава — подивилися на нього здивовано, аж поки його сила не розлилася залом. Те, що відчули люди, було лише диким жахом. Боривітр разом з іншими дружинниками вивільнили власну міць, і хоча їх було більше, за якістю вони не могли зрівнятися з ним.

Сила Олекіра почала відступати — не тому, що він її стримав, а тому, що її витісняла інша. Важка, злагоджена, випробувана у багатьох сутичках міць дружини. Вона не була гострою, як його, — радше глибиною, що тисне з усіх боків, змушуючи легені шукати повітря.

Дружинники завмерли, розгублені. Вони бачили самовпевнених юнаків і раніше, бачили тих, хто кидав виклик старшим. І самі колись були такими. Але зараз — уперше за довгий час — вони відчули, що не можуть подавити того, хто стоїть перед ними. І це змушувало їх дивитися на нього інакше, з обережністю, якої вони не хотіли визнавати.

Олекір відчував тиск, але не страх. Він знав: міг би навчити цих жаб у криниці справжньому світу, показати, що за стінами їхньої фортеці є інші небеса. І, можливо, навіть зламати їхню зарозумілість.

Але на його шиї було ярмо — не з заліза, а з плоті й крові. Мирослава, що стояла трохи позаду, і Ярослава, яка трималася поруч. Він знав: Ярослава могла б постояти за себе, її сила була глибшою, ніж вони здогадувалися. Та проти досвідчених дружинників вона не встоїть довго. І це змінювало все.