Розділ 5 Пробудження

Олекір прокинувся на обіді. Його розум уперше за ці тижні відчув неймовірну ясність і тишу. Там більше не лунав плач хлопчика, не кричав зраджений чоловік. Була тільки тиша — глибока, рівна, як вода в колодязі. І саме в цій тиші він ледь не помітив змін у тілі.

Сила розтікалася венами, збиралася в кістках, пульсувала м’язами. Вона не горіла — вона дихала. Його слух загострився: за дверима перешіптувалися служниці, сміялися вартові, скаржилися зброєносці. Але голоснішим за все було тихе, рівномірне дихання поруч.

Олекір розплющив очі. Перед ним лежала вона — Ярослава. Її довге золотисте волосся спадало на обличчя, що здавалося виліпленим з мармуру. Він дивився на неї, але бачив не теперішнє — бачив майбутню красу, ще не розкриту підлітковими роками. Він пам’ятав той вечір, коли вони переступили заборони, коли їхні тіла злились у єдине ціле. Хотів піддатись цим емоціям, впитись у її рожеві губи.

Та пам’ять була сильнішою. Він пам’ятав хруст, пам’ятав її ніжний погляд тієї миті, коли його меч зніс їй голову. І він знав — не забуде цього ніколи.

Його рука лежала поруч, нерухома. Але пальці самі знайшли її волосся, ковзнули по ньому, як по воді, і зупинились на скроні. Ярослава поворухнулась, наче прокидалась не зі сну, а з іншого світу. 

Блакитні, чисті, як зимове небо, очі Ярослави дивилися на нього без тіні страху. Вона вже прокинулася і, не відводячи погляду, прийняла його дотик — теплий, обережний, наче він боявся зрушити щось більше, ніж сон. Її обличчя було спокійним, а в кутиках губ жила ледь помітна усмішка.

Вони не соромилися і не боялися — просто не знали, що сказати одне одному. А може, й не хотіли. Хотіли розчинитися в цій миті, відпустивши всі тривоги.

Та це не могло тривати вічно. Легкий стукіт у двері розірвав тишу.

— Молода пані, пані просила сповістити вас, що скоро буде обід, і вона хоче вашої присутності, — пролунав знайомий голос.

Олекір відчув дивну ностальгію. Він знав ці інтонації, які важко забути. Це була Ладина — одна з небагатьох, хто бачив, як він учинив різанину і вбив власну сестру. Вона не втекла, як інші, а залишилася поруч, допомагала, доглядала, мов це було її обов'язком. Вони разом поховали всіх у фортеці, віднайшли рештки його матері та віддали їй останню шану.

Він вважав її божевільною — не через вчинки, а через те, що вона ніколи не боялася його. Вона йшла за ним, але ніколи не дозволяла йому забути — ні вчинків, ні їхньої ціни. Якщо він робив щось неправильне, вона одразу казала йому про це, не зважаючи на наслідки. Її прямота, її мовчазна присутність — усе це тримало його на межі, не давало впасти остаточно.

— Зрозуміло. Принеси мені чисту сукню, а також підбери щось Олекіру, — сказала Ярослава.

— Звісно, — відповіла Ладина.

Олекір легко вловив нотку здивування в її голосі — після всіх років, проведених разом.

Ярослава ж, нічого не соромлячись, встала з ліжка, наче кімната була такою ж теплою, як і ковдра. Вона без зусиль помітила його погляд, що ковзнув по її тілу.

— Ти змінився, — сказала вона.

— Думаєш?

— Знаю. Я не забула, як ти соромився і тікав, коли ми разом йшли купатися. А зараз ти навіть не червонієш.

Легкий смішок зірвався з його губ, але швидко переріс у щирий сміх. За мить засміялася і Ярослава.

Їхню мить знову перервав стукіт.

— Молода пані, це я. Можна зайти? — озвалася Ладина.

— Заходь.

У кімнату увійшла чорнява жінка — справжня красуня, але майже звичайна на тлі Ярослави. Олекір одразу впізнав її, як впізнають стару знайому: те саме темне волосся, заплетене в звичний пучок, той самий відсторонений, але уважний погляд, чарівне обличчя, не помардоване ні шрамами, ні віком. На ній була та сама форма, яку він пам’ятав, тільки тепер без численних латок — чиста й ціла. Ладина на мить затримала погляд, відчувши незвичну атмосферу, та нічого не сказала, обережно повісила наряди на спинку стільця, наче боялася порушити крихкий баланс у повітрі.

Олекір зняв темно-синій наряд з вішака — простий, але з вишитими сріблом рукавами — і, не чекаючи слів, розвернувся спиною до Ладини. Вона на мить розгубилася, адже раніше ніколи не допомагала йому в такому, а якщо й траплялася нагода — він завжди намагався впоратися сам. Та її руки не вагалися: вона підійшла ближче і почала допомагати, рухаючись впевнено, точно, без зайвих слів. Їхня взаємодія була настільки плавною, що здавалося, ніби вони робили це тисячі разів.

Коли вони закінчили, Ладина на мить затримала погляд на Олекірові — з тихою цікавістю. Вона не розуміла, що саме змінилося, але відчувала близькість, якесь нове розуміння, зв’язок, який не могла пояснити. Ярослава, так само здивована, мовчки спостерігала, вперше бачачи між ними таку безмовну, майже інтимну злагодженість, у якій було більше спогадів, ніж рухів.

— Ти не збираєшся одягатися? — кинув він через плече.

Ярослава закотила очі, не збираючись пояснювати, наскільки шокуючу річ вона сьогодні побачила. Вона взяла з вішака сукню — світлу, з тонкої тканини, прикрашену вишитими візерунками по подолу та рукавах — і почала одягатися. Ладина, все ще стурбована, підійшла й до неї, допомагаючи застібнути ґудзики та розправити тканину. Їхні рухи були злагодженими, як завжди, і саме це викликало в Ладини неприховану цікавість: вона на мить затримала погляд на Олекірові, ніби намагаючись зрозуміти, що саме змінилося.

Коли вони закінчили, Олекір підійшов до дверей. Але перш ніж він встиг торкнутися клямки, двері відчинилися самі.

На порозі стояла Мирослава. Олекір одразу впізнав її. Темне волосся, що пахло медункою — ніжною весняною квіткою, яка розквітає в прохолоді й зберігає свій аромат навіть у тіні кам’яних стін. Темні очі, що колись спостерігали за його першими кроками. І неймовірна, майже чарівна краса, яка стала її згубою.

Вона була не яскравою, а глибокою. Її врода мала вагу — спокійну, впевнену, майже владну. Високі вилиці, чітка лінія губ, погляд, що міг одночасно гріти й тримати на відстані. На ній був простий, але бездоганно підігнаний одяг, і навіть у цій буденності вона виглядала так, ніби належала до іншої, вищої сфери.