Розділ 4 Ритуал

Важкі двері розчахнулися. Холод зовнішнього світу прорвався в залу, змусивши чарівників щільніше загортатися в мантії або роздратовано шепотіти закляття тепла. Але попри це всі помітили й зосередилися на трьох тінях, що беззвучно проникли до зали.

Масивні чорні міхові мантії, рясно всипані снігом, тяглися за ними, прикриваючи голови та тіла. Та важко було приховати важкі чорні обладунки, густо розписані сяючими сріблом рунами. Троє рухалися без жодного звуку, їхня присутність була настільки ледь відчутною, що їх можна було «загубити», варто лише відвести погляд. І все ж у їхніх рухах було щось настільки вагоме, що присутні розступалися, звільняючи шлях.

Двоє йшли трохи попереду, вичікуючи й шукаючи загрозу, тоді як третя несла в руках великий згорток.

Ярослава відчула, як її руку стиснула Мирослава. Серце Ярослави стислося так само, як і в подруги, щойно вона впізнала, хто прийшов. Поки більшість чарівників дивилися із захватом, вона, як і Ладомира, вже зрозуміла: це Ближниці Велимири — найсильніший інструмент у її арсеналі після власних чарів.

Ладомира розчаровано скреготнула зубами. Вона була певна, що колись зможе перевершити Велимиру, але знала: подолати бар’єр її Ближниць майже неможливо.

Троє зупинилися перед Велимирою й стали на одне коліно, віддаючи шану.

— Зачекайте…

— Невже це…

— Це Ближниці Велимири! Твою ж… Як я міг забути її характерну руну!

— Що? Де?

— Он, на лівому плечі.

Чарівники придивилися й справді побачили: на плечі з ледь помітним золотим блиском виділялася руна, що нагадувала дивну суміш інших, але основою для неї була руна «Волі».

— Моя воля — це їхня воля, — пролунав голос Велимири.

Перешіптування стихло. Усі погляди звернулися до неї, коли вона завершувала переплітати руни в чарівному колі.

— Ви хотіли доказів? Ось вони. Поклади його в центр.

Ближниця без вагань підкорилася й поклала згорток у центр кола. Якраз вчасно — тканина остаточно розсипалася на попіл, відкриваючи жахливе видовище.

Хлопець, що лежав усередині, здавався таким, ніби горить зсередини: вся його кровоносна система моторошно світилася сріблом, проступаючи крізь шкіру, наче мереживо з розпеченого металу. Разом із цим видінням у залу ринув нестерпний жар. Температура піднялася на кілька градусів, повітря стало важким, і навіть досвідчені маги інстинктивно відступили.

Вони ніколи не бачили нічого подібного за все своє життя. Та найбільше була приголомшена Ладомира — не від страху, а від усвідомлення, що досі не змогла розгледіти той колосальний обсяг сили, який протікав тілом хлопця.

— Це Олекір. Наш шанс. Наше джерело. Справжнє. Живе. Те, що дихає. Те, що страждає. Те, що чекає.

За кілька митей вона завершила друге коло, і жар спав, але його замінило не менш шокуюче видовище. Чарівники бачили безліч візуалізацій потоків сили, але ніколи — настільки масштабних.

— І все це може стати нашим. Нам лише потрібно допомогти йому. Звільнити від цього ярма. І для цього мені потрібна ваша допомога.

Чарівники розгублено нахилили голови.

— Що це означає?

— Що ми маємо зробити?

Питання лунали тихо, але їх ставало дедалі більше. Вони підходили ближче, щоб відчути, як сила торкається їхніх тіл, розпалюючи збудження.

— Все просто, — сказала Велимира. — У ньому приховано так багато сили, що я сама не зможу її контролювати.

Чарівники обмінялися поглядами. Вони розуміли, що це лише наполовину правда, але ніхто не хотів втратити шанс.

Мирослава вже не потребувала стримування Ярослави. Вона стояла осторонь, спостерігаючи. Щось у словах Велимири насторожило її, але водночас і заспокоїло. Її переконання не потребувало слів. Вона знала з досвіду, з тиші, з багаторічного спостереження: Велимира не кидає слів на вітер. Якщо вона сказала, що має план — значить, він уже діє.

Чарівник із гордо піднятою головою вийшов уперед.

— Я готовий. Я маю найбільше досвіду у роботі з силою.

Велимира навіть не підняла брови.

— Я це чудово знаю. Але чи зможеш ти витримати силу, що розриватиме твоє тіло на шматки, формуючи його на свій смак?

Чарівник замовк. Ледь помітно здригнулися його руки.

З іншого кінця зали піднялася рука, і вперед вийшла чарівниця.

— Я готова. Я без проблем витримую будь-який біль.

Декілька магів глянули на неї з відразою, але ніхто не заперечив — вона справді була відома своєю витривалістю.

— Я чудово знаю особливості твого шляху, — холодно відповіла Велимира. — Але ти ніколи не мала справи з такою кількістю енергії. Ти впевнена, що зможеш провести її правильно?

Чарівниця замовкла. Її погляд метнувся на хлопця, на срібні потоки, що розтікалися по залі. Вона ковтнула слину й опустила голову.

Ще кілька чарівників піднімали руки, але їхні пропозиції Велимира відкидала короткими різкими словами, навіть не пояснюючи. Атмосфера ставала дедалі важчою. Надія отримати хоча б частинку цієї сили танула.

І тоді руку підняла Ладомира.

— Давай я, — сказала вона, наче змушуючи себе. Почала підходити.

— Ні.

— Чому? Я маю талант. Я маю витримку, щоб це зробити.

— Бо ти повинна керувати чарівним колом. Тільки в тебе є достатній досвід для цього.

Ладомира застигла. Це звучало абсурдно. Але Велимира навіть не затримала на ній погляду, наче вона вже не була варта уваги.

Вона ще стояла, намагаючись збагнути почуте, коли залу прорізав холодний беземоційний голос:

— Я стану провідником.

Погляди обернулися до Ярослави.

— Звісно, — сказала Велимира, і в її голосі не було здивування. — Мені потрібна ти. Щоб провести силу з його тіла в моє.

У залі здійнявся тихий гул — ніхто навіть не уявляв, що Велимира розглядає такий варіант.

— Я з гордістю можу називати тебе своєю донькою, — продовжила вона. — Але ти не маєш достатньо досвіду, щоб провести стільки сили.