Володар Сутінок

Розділ 4 Ритуал

Велимира мовчала, але сила вилилася з неї, заповнюючи залу. Кожен двічі думав, перш ніж атакувати щит чи щось промовити. Ладомира зі свого боку вгамувала Мирославу заради її ж блага.

— Друзі, я розумію все, але як може ваша гордість дозволяти вам витрачати свій час та сили на дурну жінку? Ми маємо поспішити й завершити приготування, якщо не хочемо втратити цей шанс.

Чародії переглянулися, але, дивлячись на посмішку та холодні очі Велимири, що відстежували кожен рух, ніхто не наважився її ослухатися. Вони поспішили розчищати простір та прибирати підлогу. Ярослава не зрушила з місця, мовчки дивлячись на людей, на знайомі обличчя. До неї підійшла стара. Ця жінка жила тут довше за Велимиру й доглядала кожну дитину.

— Пробач мені, Ярославо, я мала б поспішити й допомогти тобі.

— Тоді...

— Ні. Я знаю, що ти хочеш сказати, але ні. Я... — Стара чародійка запнулася, оглянувшись довкола. — Ми не можемо упустити цей шанс.

— Чому?

— Ярославо, люба. Я справді рада, що Велимира змогла захистити тебе, змогла дати тобі справжнє дитинство, але розумієш, життя жорстоке.

Стара чародійка почала говорити. Вона знала історію кожного в цій кімнаті: від нечисленних старих, що завзятіше за інших малювали руни, до молоді, що тинялася між дорослих, бажаючи допомогти. З кожним її словом Ярославі все важче було підібрати слова та втримати вираз обличчя.

— Не жалій нас, прошу тебе.

— Гей! Стара відьмо, досить там бурмотіти! Краще йди та допоможи: ці руни якраз по твоїй частині.

— Кого ти назвав старою! Я тобі зараз по довбешці наваляю за твої слова!

Старий, що першим розповів свою історію, невдоволено прокричав крізь залу. Чародійка невдоволено прокричала у відповідь, але посмішка з'явилася на її обличчі, як і на обличчях інших чародіїв. Тільки Ярослава дещо нахмурилася.

— Ярославо, не ображайся на нього. Він чудово знає мою історію, як і я його. Ми дуже боїмося за нашу дівчинку. Мрячка, скоро вона залишиться сама, ми більше не зможемо захистити її від життя, яке прожили ми. Це наш останній шанс.

Вона не чекала на відповідь і поспішно долала залу. Усі посміхалися, але ніхто не зупинявся. Ярослава продовжувала думати, шукати можливий вихід, інший варіант. Проте чародії вже працювали, ніхто не був готовий покинути цей шанс. Лише Ладомира, що стояла поруч, тримала себе в руках, хоча й їй було важко.

Посеред зали Олекір лежав на холодній підлозі, поки Велимира особисто доглядала за ним, обтираючи його та збиваючи температуру. Своєю власною кров'ю вона виводила на ньому руни: на спині, руках та лобі. Інші вирізали руни на камінні, сплітаючи їх у дивакуваті потворні узори, від яких ішов холод спиною.

Мирослава, що стояла біля стіни за їхніми спинами, хотіла волати, боротися, зробити все можливе, щоб захистити сина, але їй залишалося тільки дивитися. Тим часом приготування підходили до кінця, і кілька десятків чародіїв ставали колом довкола хлопця. Жінки та чоловіки, як голодні звірі, чекали своєї частки. Велимира стримувала їх поглядом, завершуючи власне коло.

— Не варто так поспішати, мої любі. Залишилося зовсім трохи, а також один ключовий елемент.

— Який саме?

— Провідник...

— Що саме? Меч? Спис? Голки? Залізна пластина?

— Ні, ні. Це, звісно, гарні провідники, але вони занадто слабкі, щоб витримати цей потік сили. Якби в нас було чарівне срібло чи хоча б кістки землі, це могло б спрацювати. Або ми можемо використати людину.

Це трохи поубавило запал чародіїв, але швидко їхні холодні очі звернулися до Мирослави. Ярослава та Ладомира зайняли оборону, але ніхто не творив чарів — тільки холодні погляди пробирали до кісток. Та перш ніж хтось ступив уперед, Велимира сплеснула в долоні.

— Я розумію, але, на жаль, вона не підходить. Нам потрібен хтось здібніший, щоб витримати та скерувати потоки сили. Насправді я сама з радістю зайняла б це місце, але хтось має керувати процесом.

Велимира промовила це з деяким жалем і поглядом обвела залу. Жінки, чоловіки, що втратили гордість, що розуміли завдання, що викликали в неї відразу. Як вона могла довірити щось таке важливе комусь із них? Як вона могла не помітити той самий лютий голодний погляд у їхніх очах? Велимира подивилася просто в тремтячі очі Ярослави.

— Ярославо. Йди сюди.

Ярослава здригнулася, але, схиливши голову, почала йти. Ладомира схопила її за руку, поки Мирослава дивилася з благанням.

— Ярославо, що ти робиш?

— Я маю це зробити, Ладомиро.

— Ні, не маєш! Не дозволяй їй керувати собою!

— Ти не розумієш! Я не можу дозволити їм це зробити! Подивись на них! Я мушу це зробити, я мушу вберегти його, як його сестра, подруга.

Ярослава вирвала руку з хватки Ладомири й повільно пішла до центру зали. Чародії насмішкувато посміхнулися: дехто її зневажав, а хтось відкрито заздрив. Перед Велимирою вона зупинилася, схиливши голову.

— Роздягайся, я маю підготувати тебе.

Соромлячись, вона почала знімати одяг. З кожною річчю їй хотілося втекти, але щоразу вона дивилася на Олекіра, і це давало їй сили продовжувати. Вона мала його захистити. Коли вона лишилася в самій сіруватій сорочці, холодна рука Велимири торкнулася її плеча.

— Стисни зуби.

Ярослава не встигла відповісти: наступної миті прийшов біль. Мурашками по тілу розбігалась сила, наче леза, вирізаючи вигадливі переплетення рун. Чародії спостерігали із захватом, зовсім не усвідомлюючи, що відбувається. Ярослава жодного разу не смикнулася, не скрикнула, на що Велимира задоволено кивнула, перш ніж відступити на крок, щоб роздивитися доньку, як художник картину. Тільки цієї миті чародії помітили, як по босих ногах Ярослави тонкою цівочкою текла кров.

— Чудово. Хоча це мінімум із того, що ми мали б зробити, у нас мало часу. Люба, ти маєш швидко поєднати свій потік сили з потоком хлопця.

Ярослава сама оцінила майстерність матері, а потім кивнула та поспішно пішла до Олекіра. Кожен рух пронизував її тіло голками, змушуючи завмирати статуєю, але вона мусила поспішати. Сорочка при першому ж русі прилипла до тіла, проявляючи на поверхні ідеальний кривавий малюнок рун, що відповідали рунам на тілі Олекіра. Крок за кроком вона йшла до нього, аж поки її нога не стала на розпечений камінь. Болю вона не відчула, тільки зам'ялась. Чародії, що спостерігали за нею, розгублено перезирнулися, аж поки свіжа кров, що стікала з Ярослави, не почала випаровуватися, а ступні дівчини — запікатися. Та вона не зупинилася, поки не стала просто над хлопцем. Повільно вона опустилася на коліна та схилилася над ним.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше