Розділ 3 Голоси з підземелля

— Брати та сестри… — голос Велимири був тихим, але кожне слово лунало чітко, наче його несли самі стіни. Камінь, з якого вони були складені, здавався живим — він ловив і віддавав звук, підсилюючи його, як гул у глибині печери. — Ви — ті, хто залишив м’якість столиці. Ті, хто не має розкоші веж. Ті, хто живе на краю — не слави, а виживання.

Вона повільно обвела поглядом півколо чарівників. Її очі ковзали по обличчях, зупиняючись на кожному на мить довше, ніж було зручно. Дехто стояв із закритими каптурами, і тіні від тканини ховали вирази, але навіть крізь них відчувалася напруга. Інші — з голодним блиском в очах, що видавав тих, хто давно втомився від стримування власної сили.

— Я знаю, як болісно вам дається життя тут, — продовжила вона, і в її голосі з’явилася глуха, майже материнська втома. — Як важко жити з відчуттям, що немає шансу ступити далі. Як важко стримувати себе, коли сила витає в повітрі, переливається в чарівному камінні, а обов’язок не дозволяє її поглинути.

— Вона думає, ми цього не знаємо? — буркнув хтось у задніх рядах. — Може, вона нарешті скаже, навіщо ми тут? — кинув інший.

У натовпі хтось ледь чутно прошепотів: «Вона говорить про нас…» — і цей шепіт, хоч і тихий, розчинився в камені, немов його підхопили стіни.

— Ви — ті, хто тримає бар’єр, — сказала Велимира, і в цих словах не було пафосу, лише тверда констатація. — Не заради слави. Не заради нагород. А тому, що так наказано.

— Наказано… — з іронією повторив хтось, і кілька людей тихо пирхнули.

Вона зробила крок уперед. Її плащ, важкий і темний, ковзнув по кам’яній підлозі, і кілька людей несвідомо відступили, звільняючи їй простір.

— Я знаю ваш голод, — її голос став нижчим, майже шепотом, але від цього ще більш відчутним. — Він не рве — він точить. Він не кричить — він шепоче. І я чую його. Щоночі.

Хтось із молодших чарівниць приклав руку до грудей, відчуваючи, як ядро відгукується на ці слова легким, але невідворотним тремтінням. Інші ж обмінялися скептичними поглядами.

— Я не принесла обіцянки, — Велимира зробила паузу, і в цій паузі було більше, ніж у будь-якому крику. — Я принесла джерело. Справжнє. Живе. Те, що дихає. Те, що страждає. Те, що чекає.

— Ще одна її «знахідка»? — тихо кинув хтось, і кілька людей ледь помітно всміхнулися.

Вона закінчила промову й повільно повернулася до доньки.

— Ярославо, — її голос був спокійним, але в ньому відчувалася прихована вимога, як у наказі, який не потребує повторення.

Мирослава, що стояла осторонь, відчула, як слова Велимири стискають їй груди. Вона вже розуміла, куди все йде, і від цього в жилах холонуло. Але бажання врятувати сина було сильнішим за страх. Вона не відводила погляду, чекаючи, що станеться далі.

Ярослава вийшла вперед, її кроки відлунювали в залі, і вона зупинилася поруч із матір’ю. Вона відчувала, як десятки поглядів впиваються в неї, і кожен із них був випробуванням.

— Олекір хворий… — почала вона.

Її одразу перебили кілька голосів:

— До чого це? — Яке це має відношення до справи? — Ми вже це обговорювали! — Знову про нього…

Ярослава не відповіла жодному з них. Лише підняла голову, і її аура, важка й владна, накотилася на залу, змусивши стихнути навіть тих, хто вже відкрив рота для заперечення. Велимира відчула гордість, але зберегла стоїчний вираз обличчя, уважно спостерігаючи за донькою.

— Його хвороба — побічний ефект перевантаження сили, — промовила Ярослава.

Слова зависли в повітрі, і в залі щось змінилося. Не шум — навпаки, тиша, але така, в якій чути, як хтось у кутку повільно видихає.

— Перевантаження… — повторив хтось майже беззвучно, і кілька голів у залі ледь помітно повернулися в його бік. — У такому віці? — пролунав інший голос, уже глухіший. — Якщо це правда… — урвався третій, не договоривши.

Між рядами прокотилося тихе, нервове перешіптування. Хтось відвів погляд, хтось, навпаки, втупився в Ярославу, наче намагаючись зважити, чи вона розуміє, що сказала.

— Ви знаєте, що буває, — кинув хтось із передніх рядів, і більше нічого не додав. Не треба було. — Я бачив. — І я. — Після цього вже не повертаються.

Мирослава відчула, як ці уривки фраз ріжуть по ній, наче лезо. Вона не розуміла всіх підтекстів, але відчувала — у цих словах немає нічого доброго.

— Це кінець. — Або гірше. — Гірше, — повторив хтось тихо, і від цього слова в неї похололо в пальцях.

Вона бачила, як у кількох старших магів на мить змінився вираз обличчя — не страх, а щось глибше, як пам’ять про те, що краще не згадувати.

Ярослава стояла рівно, але в грудях наростав тиск — не від сумніву, а від того, що кожен їхній погляд був як випробування. Вона знала: вони всі розуміють, що означає це слово, і саме тому бояться його більше, ніж будь-якої хвороби.

Велимира не відвела очей від залу. Вона бачила, як у когось стиснулися плечі, як хтось ледь помітно зрушив ногою, ніби готуючись відступити. І знала: цього достатньо, щоб посіяти потрібне зерно.

Та кілька скептиків раптом відчули, як по спинах пробіг холодок. Вони повільно перевели погляд на Велимиру, і та відповіла їм лише ледь помітною посмішкою — тією, що не обіцяє нічого доброго.

— Сила в його тілі перевершує воєводу Княжої Дружини, — сказала Ярослава.

Її слова розірвали тишу, наче вовняну кулю, що розсипалася на тисячі ниток.

— Це неможливо! — вигукнув хтось із передніх рядів. — Він дитина, якій немає й двадцяти зим! — Вірно! — підхопив інший. — Це брехня! Він не витримав би такої сили — його б розірвало на шмаття! — Вона нас дурить!

Мирослава, чуючи ці слова, блідла ще більше. Кожне заперечення било по ній, як удар, але вона не відводила погляду від Ярослави.

Тим часом кілька чарівників повернулися до своїх старших, почали ставити запитання:

— Хто цей воєвода? — Він справді такий сильний? — Ви що, справді не знаєте?! — пролунало з обуренням.