Розділ 3 Голос Підкліту

Слідуючи за Велимирою, Олекіра несли її Ближниці. Ярослава та Мирослава майже бігли слідом, намагаючись не відставати. Вхід до Підкліту ховався за непримітними дверима у внутрішньому дворі — такими звичайними, що в темряві зникав з очей. Сходи спускалися глибоко, спіраллю врізаючись у камінь. Повітря ставало важчим, холоднішим, насиченим запахом старого каменю, пилу та чогось терпкого, майже металевого. 

— Ми справді йдемо сюди... — Стурбовано прошепотіла Мирослава й подивилася на Ярославу, що йшла поруч, а її очі блукали між Велимирою та Олекіром без жодного розуміння, що саме зараз має статися. 

Зала Підкліту відкрилася перед ними несподівано великою. Масивні колони підтримували високе склепіння, освітлене лише однією приглушеною сферою світла. Стіни й підлога слабко пульсували рунами, що сходилися до центру, ніби водоворот. 

Велимира увійшла різко, поривом крижаного вітру до самого центру. Ближниці мовчки поклали Олекіра біля її ніг. Хлопець спокійно спав на холодному камені, шкіра його ледь світилася. Навіть зараз, непритомний, він здавався ведмедем, що може прокинутися і кинутися на ворога. 

— Га?..

— Велимира? Якого біса її сюди принесло?

— Хто цей хлопець?

— Олекір, син воєводи.

— Той хворий?

— Він самий.

— Так Ярослава ж неслася до нього, як скажена. В неї що, нічого не вийшло?

— Тихше, дурню...

Присутні почали стікатися до центру з цікавості. Двері келій прочинялися й закривалися одна за одною. Із них поспіхом випроводжували виснажених дружинників, ще напівсонних та роздратованих, а слідом виходили чарівниці та чарівники, нашвидку накинувши мантії на голі тіла. Хтось невдоволено шипів через зіпсований відпочинок. Хтось уже нервово перераховував залишки сили.

— Сьогодні наша фортеця стикається з напастю, яку наслав на нас Володар Неба, і якої ми так хотіли оминути. Мій син, — Велимира ледь помітно скривилася, ніби сама фраза була їй чужою, — зараз бореться за свій розум. Моя люба донька намагалася йому допомогти. Але її сил виявилося недостатньо.

По залі пройшов тихий, майже переляканий шелест. Ярослава стиснула зуби. Вона відчувала ці погляди. Важкі. Колючі. Ярослава була однією з найперспективніших чарівниць фортеці. У свої роки вона мала сил достатньо, щоб зрівнятися з трьома посередніми чарівниками, а в контролі поступалася лише власній матері. Талант, якому судилося згнити в цих стінах. І якщо навіть вона не впоралась... Погляди знову повернулися до Олекіра. 

— Це правда?

— Ні, цього не може бути...

— А якщо...

Один із старших чарівників довго відчував дискомфорт, втупившись в Олекіра, а тоді повільно наповнив очі силою. Його обличчя миттєво зблідло.

— Неможливо...

— Що ти?

— Просто подивись.

Після цих слів усе більше чарівників почали дивитися уважніше. І що довше вони дивилися — то тихішими ставали. Сила в тілі хлопця була не просто великою. Вона текла, як повноводна ріка полум’я, прихована під людською оболонкою. Дехто несвідомо зробив крок ближче, наповнюючи тіло чарами. Наче готуючись до бою. Але майже одразу відступив. Велимира чекала, поки в залі запанує повна тиша, а потім заговорила — спокійно, але голос її, підсилений силою, відбивався від стін важким луною.

— Сподіваюся, вам не потрібно пояснювати, наскільки це небезпечно, — продовжила Велимира. — Але водночас… це можливість.

Кілька чарівників нервово переглянулися. Один тихо ковтнув.

— Ні... — прошепотів хтось. — Вона ж не...

— Вона божевільна...

— Але якщо це справді можливо...

— Замовкни!

Більшість дивилася на Велимиру розгублено, не розуміючи, до чого вона веде. Але кілька найбільш кмітливих уже зблідли. Бо зрозуміли. Вони дивилися на Олекіра довше. Жадібніше. Наче люди, які все життя вмирали від голоду — і раптом побачили перед собою накритий стіл.

— Я бачу, дехто вже здогадався, — тихо промовила Велимира. — Вирішення усіх наших проблем просто перед нами. 

У залі стало зовсім тихо. Навіть дихання стихли. А тоді Ярослава різко зробила крок вперед.

— Мамо! Що ти говориш?! Я!.. Я не дозволю цього!

Її голос зірвався. Сила навколо дівчини здригнулася разом із нею. Кілька чародіїв відійшли від неї, але Велимира зустріла її погляд гідно, наставницьки.

— Ярославо. Годі. Ти маєш чудово розуміти, що це єдиний варіант витягти з нього паразита і врятувати його життя.

— А якщо не вдасться?! Це може його вбити! Повинен бути інший вихід!

— Інший? — Велимира нарешті повернула до неї голову. — Який саме?

— Ми могли б...

— Ярославо. Я знаю, що ти хочеш сказати. Я теж про це думала, але Боривітр ніколи не дозволить проведення ритуалу достатньої могутності, щоб спробувати врятувати його.

Зверхній, майже поблажливий тон Велимири різав сильніше за крик. Ярослава відступила на крок. І лише тепер помітила погляди довкола. Голодні. Роздратовані. Злі. Більшість уже були готові погодитися на будь-що.

— А може ми...

— Ні. Не можемо. — Новий голос пролунав біля входу. Спокійний. М’який. І від того ще небезпечніший. — Бо, як каже твоя мати, Боривітр цього не дозволить, а спроба приховати тільки підсилить його невдоволення, коли він про все дізнається.

У залу увійшла Ладомира. Вона була у своїй найкращій сукні, але надягнуту настільки поспіхом, що це лише сильніше підкреслювало, за чим саме її перервали. Декілька застібок залишилися незатягнутими, темне волосся спадало на плечі трохи безладно. Кілька чарівників мимоволі відвели очі. Інші — навпаки, занадто уважно стежили за нею.

— Бо я якраз від нього обговорювала стан хлопчика, коли почула, що Велимира щось затіяла. І мені довелося поспішити, щоб ви, мої любі, не наробили дурниць.

Вона ніжно усміхнулася присутнім. Майже лагідно. Але коли її погляд ковзнув до Велимири — вся теплота зникла без сліду. Наче весняний сніг під ножем. Велимира невдоволено клацнула язиком.