Розділ 2 Початок Змін

Це мав бути звичайний ранок, що повторювався сотні разів для маленького хлопчика та вартових, які не помічали його зусиль. Все було як завжди. Олекір піднявся на мур, ратники спершу подивилися на нього, але швидко втратили інтерес, туплячи в горизонт і обмінюючись жартами. Хлопчик почав бігти, повільно та незграбно, з зусиллям прориваючись крізь сніг, який добряче насипало минулої ночі. Тим часом варта спокійно ходила під бортовим муром, час від часу поглядаючи додолу й перекликаючись.

— Гей! Ти бачив це?

— Що саме?

— Там попід лісом, здається, щось прошмигнуло.

— А, то. Мабуть вовки, не турбуйся.

— А що якщо?

— Не здіймай галасу, поки вони не виходять з лісу.

Хлопчик біг уперед, стаючи з часом усе швидшим і швидшим, позбавлений думок він машинально рухався і світ не міг на нього вплинути. Раптово небо засвітив спалах, але це було не ніжне сонячне світло, а холодне, металева чарівність, що розтеклася небом із південного заходу. Це сталося так раптово, що ніхто навіть подумати не встиг — дивно, як воно поглинуло всіх і так само раптово зникло. Вартові, які буквально кілька митей тому були енергійні, зараз були виснажені. Схопившись за зубці в паніці, вони кричали один до одного. Десятник втратив багато часу, щоб просто привести своїх людей до тями та провести перевірки. Тільки тоді вони помітили щось дивне: холодного зимового ранку дув теплий вітер.

Хлопчика знайшли швидко. Сніг навколо нього розтанув, а одяг повільно зотлів, відкриваючи його шкіру. Той вигинався та корчився, але не кричав, його очі під повіками крутилися як шалені. Кілька вартових спробували його розбудити, але це було марно, вони навіть не сміли доторкнутися. Один зі сміливців, вкритий снігом, не встиг навіть з муру зійти, як уже повністю висох та ледь не загорівся. У відчаї вони розбудили кількох дружинників та травників. З їхнім приходом хлопця перенесли до лічниці.

— Що з ним? — ледь чутно промовив дружинник, коли травник закінчив огляд.

— Ніколи подібного не бачив. Цей жар не природний.

— Не дивися на мене, я розбираюся не краще за тебе.

— Можливо, варто покликати одну з тих відьом підкліту, щоб вони подивилися?

— Їх усіх кілька днів тому відкликали до кордонної вежі, і тільки сонцю відомо, коли вони повернуться.

— Тоді може...

— Ні. Ми не можемо ні відкликати їх, ні відвезти хлопця до них. Вежу відокремлено від світу.

А там стало гірше: постіль тліла, шкури сохли, а кам’яні брили грілися, що їх служниці потім використовували замість вогню в печах. Не в змозі це терпіти, вони спробували його покласти в дерев’яну баддю, але та швидко прохудилася, а в лічниці за цей час стало настільки душно та парко, що травники відчинили всі ставні та двері й працювали на дворі біля вікон, варячи відвари. На їхнє щастя Мирослава з радістю ходила в це пекло заради сина, вагаючись залишати його надовго.

— Вона досі біля нього?

— Так. Я собі не уявляю, як так можна — там же справжнє пекло!

— Він її єдина дитина...

— Та вона боїться, що той загине й її виженуть з наложниць до служниць.

Боривітр відвідав Олекіра тільки одного разу, коли захотів розібратися, що сталося в лічниці. Він почув слова травників і наказав віднести хлопця на Північну вежу. Ту саму, де хлопець тренувався на самоті, а вартові ненавиділи нести дозор, де до кісток пробирав холодний вітер. А замість дерев’яної бадьї йому видали металеву. Ратників та дітлахів під час тренувань змусили тоді носити сніг та лід з усієї фортеці.

Та поки усі у фортеці не давали Олекіру згоріти, в його свідомості розгоралась дужча боротьба. Одразу після світла в його тіло просковзнула невідома сутність. Могутній воїн, що проник до його свідомості, з усіх сил тиснув і боровся за контроль над тілом, змушуючи власну силу протікати по судинах, м’язах та кістах. Цей воїн намагався відібрати його контроль над тілом, поки хлопець вів безуспішну оборону. День за днем він проводився в лютій агонії постійної боротьби. І коли він мав остаточно втратити себе, прийшла надія.

Ярослава увірвалася на вежу, ще не змінивши дорожньої одежі й відштовхнувши невдачливого ратника, що ніс чергове відро льоду та снігу. Не маючи часу на привітання, вона обступила Мирославу і почала вливати власну силу в тіло Олекіра. Наче хвиля, що накочується на берег, вона зупинила безжальний наступ, полегшуючи страждання хлопця. І вперше за довгий час той спокійно заснув, і легке тремтіння прокотилося його тілом.

— Ярославо? Коли ти... Що з Олекіром?

— Мамцю. Це дуже серйозно. Це навіть гірше, ніж я уявляла.

Відвід дівчини був швидкий. Вона чула про подібне, поки була в столиці. В той час звідусіль з’їжджалися гінці з однією історією: хтось раптово падав, охоплений жаром, а за кілька днів без допомоги чародійки чи воїна їм раптово ставало краще, але особистість зазнавала кардинальних змін — хтось ставав кращим, хтось гіршим. Декількох схопили після скоєних ними непрощенних злочинів і допитали; вони казали, що бачили майбутнє. І коли гінець неофіційно повідомив її про стан Олекіра, вона, не роздумуючи, кинулася назад.

Ярослава намагалася з усіх сил придушити силу в тілі хлопця. Вливати власну без плану було ефективно тільки на початку. Проте вже за день вона почала зустрічати супротив, через що від грубого придушення довелося перейти до чар. Обережно дівчина вирізала на його тілі руни, вивільняючи силу, чи грубо різала вени, щоб вивести їх кров’ю, але важко описати той жах, який відчувала Ярослава та інші випадкові свідки, коли бачили, що кров наче жива втікає назад у рану і та загоюється без шраму з шипінням. Вона пробувала все, але з часом з’являлася контрдія, і в кінці їй нічого не залишалося окрім як просто підтримувати Олекіра в боротьбі, яка здавалась уже програною.

— Юна пані. Пані Велемира повернулася і бажає вас бачити.

— Зрозуміло. Я мушу йти, але швидко повернусь, може вдасться вмовити матінку допомогти.