Розділ 2 Тижні Пекла

Його знайшли на світанку — двоє старих вояків, що поверталися з нічної варти. Мороз стояв лютий, такий, що подих одразу кришився в повітрі, а сніг рипів під ногами, наче ламалося скло. Спершу вони подумали, що це темна купа ганчір’я, занесена вітром, але, підійшовши ближче, побачили тіло, згорнуте на землі. Навколо нього сніг розтанув, оголивши чорну, вологу землю, з якої здіймався пар. Шкіра його була гарячою, як розпечене залізо, а з рота виривався густий білий дим. Один із вояків перехрестився, інший підхопив його на руки — і відчув, як жар пробивається крізь одяг, обпікаючи долоні. 

У лічниці він не знаходив спокою. Сила, що влилася в нього, текла жилами, як розтоплений метал, розриваючи тканини, змушуючи кістки тріщати й зростатися наново. М’язи судомило так, що він рвав простирадла, а шкіра вкривалася потом, який випаровувався ще до того, як стікав. Кожен подих був ковтком вогню, кожен удар серця — ударом молота по розпеченому металу. 

У його свідомості зіштовхнулися дві істоти: маленька дитина, що тягнула руки до матері, і дорослий воїн, зраджений і сповнений ненависті. Вони билися за місце в одному тілі, і кожен їхній крик розривав його розум на шматки. 

Дні тяглися, як розтоплений свинець. Слуги перешіптувалися за дверима: одні казали, що він проклятий, інші — що в ньому оселився демон. Хтось, щиро переймаючись, із тривожною одержимістю тягнув відрами лід і сніг, ніби кількість могла перемогти саму природу цього вогню. Для нього змайстрували велику дерев’яну баддю й поставили на одній із башт, де вітер мав би остуджувати тіло. Але температура не спадала. Лід шипів і танув, щойно торкався його шкіри, а сніг перетворювався на пару ще в повітрі. 

Мирослава сиділа поруч, майже не змикаючи повік. Її руки тремтіли, коли вона змінювала пов’язки, а очі з кожним днем ставали темнішими. Вона бачила, як тіло сина змінюється — як плечі стають ширшими, як шкіра набуває дивного відтінку, як у його рисах з’являється щось, чого там ніколи не було. І вона боялася, що коли він прокинеться, то вже не впізнає її. 

Боривітр приходив рідко. Він стояв біля бадді, дивився на сина, і в його погляді не було жалю — лише холодна оцінка, ніби він розглядав зламану зброю. Потім він йшов, не сказавши жодного слова. 

Коли чародійки повернулися, це було схоже на тріумф. Люди визирали з вікон, сповнені надії. Першою на вежу піднялася Ярослава. Її кроки були швидкі, майже біг. Побачивши його, вона кинулася до бадді, зустріла погляд Мирослави — але та лише тяжко зітхнула. 

Ярослава схилилася над ним і почала нашіптувати закляття. Її руки світилися тьмяним сріблястим світлом, але жар не відступав. Лише на мить він став слабшим, і ця мить була такою короткою, що здавалася примарою. 

Так минали дні. Нові спроби, нові закляття, нові трави й символи, намальовані на його шкірі, — і нові невдачі. Кожен вечір Ярослава поверталася з порожніми руками, а вночі знову піднімалася на вежу, ніби боялася пропустити момент, коли він нарешті відкриє очі. Але Олекір лежав, і вогонь у ньому не згасав. 

Вони йшли повільно, і кроки глухо відлунювали в кам’яних переходах. Мирослава розгублено торкалася долонями стін — вони були крижані. Колись цей холод був для неї рідним, заспокійливим, але тепер здавався чужим. Вона майже забула його, проводячи дні й ночі на вершині башти біля сина, де повітря було розпечене його жаром. 

Ярослава йшла поруч, і в її погляді жила глибока, неприхована рішучість. Вона не дивилася на стіни, не озиралася — її кроки були прямими, наче вона йшла до чогось неминучого. 

Раптом з-за повороту, майже врізавшись у них, вибіг Мстислав. Він розкинув руки, перегороджуючи шлях, і дивився на них із дивною впертістю. Позаду, задихаючись, поспішала молода служниця, намагаючись змусити його поступитися, але він ігнорував її, наче не чув. 

— Мстиславчику, відійди, — лагідно сказала Мирослава, нахилившись трохи вперед. — Не хочу, — буркнув він, не зводячи з неї погляду. — Це важливо, дай нам пройти, — додала вона, намагаючись зберегти м’якість у голосі, хоча в глибині слів тремтів ледь чутний страх. — Я сказав — ні, — у його тоні з’явилася дивна насолода, неприродна для хлопчика його віку. 

— Відійди, — різко й гучно сказала Ярослава. Її голос, холодний і твердий, змусив усіх сіпнутися. Служниця здригнулася, Мирослава здивовано глянула на падчерку. Це було не схоже на неї — у цьому тоні не було ані тепла, ані звичної стриманості. — Не піду, — вперто кинув Мстислав, і в його очах спалахнуло щось темне. 

Тоді Ярослава, без жодних роздумів, підняла руку. Чари підкорилися її волі миттєво — невидима хвиля вдарила хлопця в груди, відкинувши його до стіни й вибивши повітря з легенів. Він зігнувся, хапаючи ротом повітря, а служниця закричала в паніці. 

Мирослава зойкнула, але в глибині її серця спалахнуло тихе, майже солодке задоволення, яке вона негайно сховала глибоко всередині, навіть від самої себе. Ярослава ж дивилася на хлопця відкрито, не приховуючи насолоди від його безпорадності. І десь у глибині, під цим холодним задоволенням, жевріло бажання — просте й небезпечне: щоб він більше ніколи не підвівся. Вона не наважилася втілити його, але не тому, що не хотіла. 

— Ходімо, — відрізала Ярослава, міцно взявши Мирославу за лікоть. Вона повела її вперед, не озираючись на хлопчика, який ще важко ловив повітря, і на бліду, перелякану служницю. Коридор вивів їх до важких дверей покоїв матері Ярослави, і обидві йшли далі, кожна зберігаючи своє — таке різне, але однаково темне — відчуття. 

Важкі двері відчинилися, і Мирослава з Ярославою ступили всередину. У кімнаті пахло сухими травами й воском, а вогонь у каміні кидав на стіни тремтливі тіні. Велимира сиділа біля вікна, але, почувши кроки, одразу обернулася. 

— Ярославо, ти задоволена? — її голос був рівний, але в ньому відчувалася сталь. — Тепер твій брат пролежить у лічниці майже пів року. 

Ярослава зупинилася, не відводячи погляду. Її відповідь прозвучала тихо, але кожне слово було наче камінь: — Мало. Він заслуговує більшого.