Розділ I. Перед бурею була тиша

Велика Королева Півночі, прагнучи зазирнути у власне майбутнє, зібрала в палаці тисячі володарів сили. Вона хотіла побачити століття наперед — кожну війну, кожну перемогу, кожну зраду. Але інші Володарі, відчувши загрозу, втрутилися у закляття. 

Сила розірвалася, наче тканина під ударами вітру. Потоки вирвалися з-під контролю й накрили весь континент. 

Люди падали там, де стояли: у палацах і на ринках, у полях і на кораблях. Їхні очі закривалися, і вони занурювалися в глибокий, непробудний сон. 

Володарі, як і сама Королева, не втратили свідомості повністю. Вони зависли у дивному стані — між сном і явою, між тілом і духом. Їхні тіла залишалися нерухомими, але свідомість ширяла над континентом, спостерігаючи за кожним, хто потрапив у полон закляття. 

І серед мільйонів тих, кого поглинула тиша, був хлопець, якого згодом назвуть Володарем Сутінок. 

Його батько, старший дружинник застави на Великій Крижаній Межі, мав кількох дружин. Головною серед них була Велимира — володарка сили, жорстка й холодна, як крига Бар’єру. Від неї він мав сина Мстислава та доньку Ярославу. Мстислав, ще змалку, вирізнявся жорстокістю: він міг без причини штовхнути молодшого, зламати іграшку іншому хлопцеві чи з насолодою мучити тварину, поки та не здохне. Велимира ніколи його не карала — навпаки, дивилася з гордістю, мов на спадкоємця, гідного її крові. 

Олекір же був сином молодшої жінки в домі батька, тихої й непомітної. Він народився слабким: тіло не витримувало холоду, легені — вітру. Це робило його легкою мішенню для насмішок Мстислава, який не втрачав нагоди принизити його при інших. 

Фортеця, де вони жили, була однією з сотень, що тягнулися вздовж північного рубежу, мов кам’яні зуби, вгризені в лід. Тут не співали пісень — лише вітер рвався крізь щілини, а кроки вартових уночі лунали, як удари серця. 

Над Олекіром і його матір’ю насміхалися всі, але особливо — Велимира. Її слова були отруйні, а погляд — холодний.  

— Він не виживе, — казала вона, проходячи повз, — і краще б не народжувався. 

Та коли Королева Півночі скликала володарів сили на обряд, Велимира вирушила до палацу, як і всі інші. І вперше за багато років у фортеці запанувала тиша — не силова, а людська. 

Олекір мав кілька тижнів без її голосу, без її тіней. І саме тоді він почав виходити на сніг сам. Стояв на стінах застави, дивився на безкраї льоди й слухав, як вітер говорить із каменем. 

Він не знав, що скоро цей вітер стане його союзником. І що саме в тиші, яку накриє закляття Королеви, він проживе століття — і повернеться вже не хлопцем, а тим, кого боятимуться навіть Володарі. 

Наступного дня після спалаху світла все було, як завжди: виснажливе ранкове тренування з батьком та братами на холоді, доручення дружинників — догляд за зброєю, обладунками, кіньми, допомога на кухні. Мстислав, як завжди, знаходив спосіб принизити його навіть у дрібницях: підкинути зламаний ремінь замість справного, підсунути тупий клинок перед вправами, або ж просто штовхнути так, щоб він упав у сніг під сміх інших. 

Так минали дні, місяці, роки. 

Коли володарі сили повернулися з палацу, життя у фортеці знову увійшло у звичну рутину. Так Олекір прожив довгі десять років. 

Коли йому виповнилося двадцять, за ним та іншими юнаками прийшли, щоб перевірити, чи гідні вони отримати титул дружинника. Велимира провела його поглядом і холодно мовила:  

— З таким тілом тобі один шлях. До Вежі Чарівників, як худобі, для навчання. 

Він нічого не відповів, але страх пронизав його серце. Він чув чимало історій про це місце від Ярослави, яка знала більше, ніж говорила вголос. 

Екзамен складався з простих випробувань і практичного бою. Він не був видатним бійцем, але щось у його погляді змусило екзаменаторів пропустити його. Та замість почесної служби його відправили у справжнє пекло — у передовий загін розвідки Півночі. 

Багато хто зневажав його там: занадто слабкий, занадто ніжний. Але він довів, що заслуговує на своє місце — не словами, а діями. 

Провівши десятиліття на службі, він отримав рідкісну можливість повернутися додому. Його обладунки та меч, вилиті з чистого мітрилу горянами, сяяли білим навіть серед сніжної пустки. А його вірний Лютововк, що сягав майже двох метрів у холці, змушував людей розступатися, коли він проходив. 

Він повернувся до застави після довгих років, і ворота розчинилися перед ним, наче перед переможцем. Дружинники вітали його, хлопці з поваги схиляли голови, жінки дивилися з цікавістю. Але ніхто не впізнавав у ньому того хворобливого хлопця, що колись бігав цими дворами. 

Серед тих, хто підійшов ближче, була його старша сестра — Ярослава, донька Велимири. Її погляд ковзав по його постаті, по рухах, по манерах — і в ньому було щось більше, ніж просто родинна радість. 

Він теж не впізнав її одразу. Перед ним стояла жінка, в якій він бачив вроду, впевненість і теплоту погляду, але не ту дівчину з дитячих спогадів. Пустивши все на самоплив, він піддався атмосфері цієї миті: тиші за зачиненими дверима, близькості, що зростала з кожним подихом. І вони зробили помилку, яка могла б тривати далі, якби він, не витримавши, не назвав її прізвиськом, відомим лише їм двом. 

Вона завмерла.  

— Олекір?.. — її голос зламався між невірою і страхом. 

— Так. Це я, — відповів він. 

Вона відсахнулася, впала з ліжка, схопила розкидані речі. Її погляд метнувся до дверей, але він уже стояв там, перекриваючи шлях.  

— Ні… цього не може бути… — прошепотіла вона, відвертаючись.  

— Це правда, — тихо сказав він. 

Вона заперечувала, хитаючи головою.  

— Ні… ти не він… він був хлопчиком… слабким… — її голос тремтів. 

 — І він виріс, — відповів він. 

Вона намагалася обійти його, але він не відступив.  

— Відійди… — у її голосі з’явився гнів, як захисна стіна.  

— Я не хочу тобі зла, — його голос був рівний, але в ньому відчувалася сталь.