Розділ 1 Життя яке мало бути

Все почалося за кілька поколінь до того, як Епоха Володарів остаточно впала. Нині з нас сміються за віру в її вічність, за переконання, що їхня могутність непохитна, мов гори. Та сміх цей — лише шум, яким живі прикривають страх перед тим, що сталося занадто швидко й занадто безжально для всього, що здавалося монументальним. Я міг би розплітати ті події на сотні сторінок, але не нині. Нині мова про нього.

У ті роки народився той, кого ми звикли називати нашим володарем. Тоді він був ще хлопцем — худим, часто недужим, з блідою шкірою, що майже світилася в сутінках. Проте його впертість переважала будь-яку слабкість тіла. Кожного ранку, ще до того як вартові змінювали зміну, він вибігав на зовнішній мур і біг по ньому аж доки легені не палали. На вершині однієї з веж, де вітер найгостріший, він зупинявся й брався за меч. Там, подалі від очей і язиків, він тренувався під першими променями, коли фортеця ще спала. Та приховуватися вічно не було змоги. Щойно дзвін пересмінки лунав, він кидався вниз сходами, ніс меч до казарм і брався за обов’язки зброєносця: чистив обладунки, точив леза, змащував шкіру, перевіряв ремені. Рутина ця була безжальною, але він не скаржився — лише стискав губи й робив усе швидше за інших.

Ім’я його тоді було Олекір. Він був кмітливим не по‑рідному — розум його працював тихо, але точно. Проте на Великій Північній Межі це мало менше ваги, ніж уміння тримати спис чи витримувати холод. Мирослава, мати нашого пана, була однією з тих красунь, яких Північ пам’ятає довго — тихою, з очима, що завжди здавалися втомленими. Вона докладала всіх зусиль, аби дати єдиному синові бодай крихту тепла в кам’яному світі фортеці. Та становище її було ледь вищим за старшу ключницю — і це відчувалося в погляді вартових, у шепоті служниць. Вона не скаржилася: шила при сальному світлі, ховала сльози, думаючи, що ніхто не бачить.

Батько його, воєвода Боривітр, виконував батьківський обов’язок так, як розуміла його людина Межі: брав синів на полювання за мурами, показував сліди в снігу, вчив тримати спис та лук. Але поза тим він належав фортеці — ради, звіти, карти, листи. Сини зростали більше самі, ніж під його поглядом. Старші — Ратибор і Мстислав — від головної дружини виросли голосними й широкоплечими. Вони тренувалися у внутрішньому дворі при всіх та разом з іншими, а їхній сміх котився мурами, ніби фортеця вже належала їм. Після таких тренувань Олекір також доглядав за їхнім обладунком як найслабший.

Їхня мати, головна чарівниця Велимира, наглядала за порядком у фортеці. Без її слова не приймалося жодне важливе рішення. Її сила та її ковані вміння були доведені в численних сутичках з дикими північними істотами. Вона народила воєводі ще й дочку — Ярославу, яка чомусь уникала материного погляду. Замість того, щоб сидіти в її покоях серед книг і сувоїв, та часто зникала в коридорах і приходила до Мирослави ввечері. Коли Олекір хворів, вона приносила йому теплий відвар чи просто сиділа поруч, тримаючи його руку, доки жар не спадалa. Велимира вважала це не більше ніж дитячим захопленням, що мине само собою, і не звертала уваги, бо мала справи важливіші за примхи дівчини.

До повноліття Олекір ще вірив, що доведе себе. Тренування під впливом братів ставали не просто виснажливими — вони були безжальними. Його біль і втома, які він старанно приховував за посмішкою, бачив кожен, але ніхто не наважувався втручатися. Тільки коли це заходило занадто далеко, дружинники чи чарівниці втручалися, не в змозі більше просто спостерігати, й відносили його до лічниці. Саме тоді втручався Боривітр, втомлений, суворий, але неймовірно поблажливий до головних винуватців, Мстислава та Ратибора.

Вони ненавиділи його і, за першої можливості, користуючись впливом, робили його життя нестерпним. Мстислав був головним винуватцем травм Олекіра. За кожної можливості він норовив його вдарити чи підставити. Під час пробіжки він безжально виштовхував його зі строю, а під час спарингів не стримувався, демонструючи всю свою силу та гостроту меча. Чи підкидав йому вкрадені з кухні солодощі, чи викрадав з Підкліту зілля. Ратибор був інший: він не вдавався до прямого насильства, а радше відмежовував всіх від Олекіра — холодним поглядом чи тихим гарчанням. І неймовірно дратувався, коли хтось втручався, особливо коли це робила Ярослава. Для нього її поведінка була неприйнятною, незрозумілою та неприпустимою.

Проте справедливість все ж наступала. Коли хлопці занадто зазнавались, завжди втручалася Велимира, особливо коли її просила Ярослава. У такі моменти її присутність могла змусити відчути такий холод, що люті морози здавалися теплим вітром. Зазвичай цього було достатньо, щоб вони не наважувалися зробити хоч щось кілька тижнів, що, звісно, тільки підсилювало їхню ненависть. І хоча для неї Олекір був не більшим існуванням за жука, що міг померти будь-якої миті, вона потроху почала поважати його бажання жити. Мирослава завжди дякувала, низько вклоняючись, на що Велимира майже не реагувала, просто проходячи повз.

Проте саме вона, на чергове прохання доньки чи з власної цікавості, використовуючи свій вплив, вберегла Олекіра від долі "вихованця" Чарівної вежі, змусивши його вступити до Північної дружини, що займалася розвідкою та експедиціями в найглибші й найнебезпечніші землі. Чи помре він, чи виживе, її не турбувало. Він пройшов кілька випробувань, але результат був вирішений задовго.

Тренування дружини було важким, але, як не дивно, навіть м’якшим ніж тренування в фортеці, і всього за кілька тижнів їх зібрали в першу експедицію. Вони рушили одразу після загонів розвідки. Олекіру важко було приховати своє благоговіння, коли він бачив, як дружинники на срібних вовках вирушали в бій з істотами півночі. Їхньою ціллю була віддалена вершина на горі, де вони мали організувати спостережний пункт. І хоча ця експедиція була найбільш небезпечною, Олекір зміг довести в ній свою цінність, за що був почесно відправлений до загону розвідки.

Там, під час однієї з місій, тікаючи від нав’ячів, він почув завивання і, не маючи кращого варіанту, подався на звук, сподіваючись натрапити на одного з старших членів дружини. На свій подив і розчарування він натрапив на молоду срібну вовчицю, що переможно стояла над тілами істот півночі. Вважаючи, що потрапив у пастку, бо знав, що срібні вовки цінують тільки силу, якої він тоді не мав, Олекір, не бажаючи приймати смерть, кинувся на неї. Вона відповідно кинулася на нього, але прямий бій ніколи не був у його планах. Він ганебно прокотився під нею, чим здивував її та переслідувачів, змусивши їх зіткнутися. Так почалася хаотична бійка, в якій Олекір користувався всім, що потрапляло під руку — від каміння до гілок, щоб перемогти. Як результат, нав’ячі були мертві, а вовчиця та Олекір — зранені. В останньому ривку вони спробували кинутися одне на одного, але безсилі рухнули в сніг, не в змозі нанести останнього удару.