Пролог. Голос Володаря Неба

Я — перший поміж Володарів Неба, Води та Землі. 

Я — перший, хто пізнав і підкорив Силу. 

Я — перший, хто обійшов увесь світ і побачив його серце. 

Я — перший, хто записав його історію. 

Я — перший, хто кинув виклик самому часу. 

Та не все може тривати вічно. 

Я — останній, хто залишився вільним. 

Я — останній, хто пам’ятає минуле. 

Я — останній, хто готовий до бою. 

Я — останній, хто вірить у майбутнє. 

Я — останній, хто чекає на нього. 

Мого друга. Мого ворога. Мого коханця. Мого вбивцю. 

Він з’явився раптово — на півночі, разом із Дружиною вічного льоду. 

Одна за одною спалахували сигнальні вогнища фортець — гордості нації, що сторіччями стояли на варті Великого Крижаного Бар’єра. Але вони так само стрімко гасли, залишаючи за собою лише темряву. 

Коли останні вогні згасли, і вістка про падіння північних твердинь дійшла до столиці, Велика Королева Півночі зібрала військо. Вона віддала командування доньці й приставила до неї найдосвідченіших генералів. Вони рушили на північ, упевнені, що зупинять загрозу, як це робили їхні предки. 

За кілька тижнів столиця лежала в руїнах. Могутні стіни впали, вулиці були пофарбовані кров’ю оборонців, а вцілілі тремтіли серед уламків власних домівок. 

Цитадель, що була символом сили нації, стала символом страху, поразки та невблаганної волі завойовника. Кілька днів на її стінах висіли королева та донька — щоб остаточно зламати волю народу. 

Він назвав себе Володарем Півночі. Збільшуючи військо людьми з підкорених земель, він ішов уперед, і кожен його крок змінював світ. 

Менший Володар Полян довго не втручався. 

Він стояв на високих терасах свого палацу й дивився на північ, де за обрієм палали чужі землі. Він чув про падіння фортець, про зруйновані міста, про тисячі біженців, але вважав, що це не його війна. 

Вогонь і крига пожирали сусідні держави, а він мовчки спостерігав, переконаний, що ця буря омине його. 

Та коли знамена Володаря Півночі з’явилися біля кордонів його власних земель, і в прикордонних селах повстали ворожі гарнізони, він зрозумів, що час байдужості закінчився. 

Перша битва відбулася на рівнинах біля північних меж. 

Попри чисельну перевагу, полянське військо було розгромлене. Рівнини, що мали стати полем слави, перетворилися на місце втечі й загибелі. 

Друга битва сталася біля фортеці, зведеної між двома урвищами. Її могутні стіни, що століттями стримували ворогів, не витримали натиску Володаря Півночі. Камінь тріскав, башти падали, і вузький прохід між скелями відкрив шлях його дружині. 

Третя битва відбулася на березі великої ріки, у портовому місті, де війська Полян переправлялися на інший бік. 

Там він здобув золоте знамено Володаря Полян. Підняв його над головою, переламав навпіл і кинув у воду, проголосивши себе Володарем Сутінок. 

Поки Володар Полян збирав розрізнені загони та посилав гінців із проханням про допомогу, Сутінковий підкорював міста навколо, ставив гарнізони, змінював закони, забирав заручників. 

Коли об’єднане військо Полян, Древлян, Горян і Звірів стало на березі ріки, тисячі чародіїв вийшли вперед. 

Вони стояли рядами, обличчям до води, і їхні голоси злилися в один глухий гул. 

Могутня течія сповільнилася. Хвилі стихли. Поверхня ріки затремтіла, і з глибини почав підійматися лід. 

Спершу тонкий, як скло, він швидко товстішав, змикаючись від берега до берега. 

Тріск луною розходився над водою, і з кожним ударом чарівного слова крижана дорога ставала міцнішою. 

За годину ріка зупинила свій хід. Перед військом лежав білий шлях, що вів просто до воріт портового міста. 

Бій почався одразу. Він не мав кінця — тривав тижнями, переходячи від запеклих атак до виснажливих облогових сутичок. 

Земля була втоптана в багно, вода почервоніла від крові. 

Зрештою Володар Сутінок здобув перемогу. Його крижана дружина була майже знищена, залишивши ледь сотню вояків, а тисячі лежали на берегах ріки. 

Природі знадобилися десятиліття, щоб стерти сліди тієї битви. 

Після перемоги на ріці він не зупинився. Його крижана дружина була виснажена, але тепер поруч стояла Північна Королева — вже не полонянка, а вірна союзниця. 

Разом вони долали труднощі походу, відновлювали сили війська, збирали нових воїнів із підкорених земель. 

Поляни впали першими. Міста одне за одним відкривали ворота, а Володар Полян, позбавлений влади, зник у невідомості. 

Древляни трималися довше. Їхні лісові фортеці палали вночі, і дим стояв над горами тижнями. 

Ліси, що колись були їхнім захистом, стали пасткою, коли вогонь і крига зімкнулися разом. 

Горяни закрилися у своїх печерних фортецях, але камінь не врятував їх. 

Підземні зали завалювалися під ударами облогових машин, і гірські проходи були завалені тілами оборонців. 

Племена Звірів билися до останнього, але були розбиті. 

Їхні вожді впали на коліна, і їхні крики злилися з ревом натовпу, що вітав нового повелителя. 

Один за одним він підкорив Володаря Води та Володаря Землі. 

Морські гавані тепер приймали його кораблі, а поля й рудники працювали на його армії. 

Лише я — Володар Неба — залишався вільним. 

Я бачив, як один за одним падали інші Володарі, як підкорені землі ставали частиною чужої тіні. 

Фінал був визначений. 

Я не сумнівався, чим закінчиться цей бій. 

Але кожен день очікування лише розпалював моє нетерпіння. 

Я стояв на вітрах, дивився на обрії й чекав. 

Не на перемогу. Не на поразку. 

А на сам момент, коли ми зійдемося — і світ завмре, щоб побачити, як я впаду.