Пролог. Чому я пишу це

Я — перший поміж Володарів Неба, Води та Землі.

Я — перший, хто пізнав і підкорив Силу.

Я — перший, хто обійшов увесь світ і побачив його серце.

Я — перший, хто записав його історію.

Я — перший, хто кинув виклик самому часу.

Та не все може тривати вічно.

Я — останній, хто залишився вільним.

Я — останній, хто пам’ятає минуле.

Я — останній, хто готовий до бою.

Я — останній, хто вірить у майбутнє.

Я — останній, хто чекає на нього.

Мого друга. Мого ворога. Мого коханця. Мого вбивцю.

Від моєї смерті минуло багато століть. Від того дня, коли його меч проткнув моє серце, а я став блукати світом безтілесним духом. Довго я дивився, як змінюються царства, зникають міста, народжуються й помирають цілі покоління. А потім зустрів його. Маленького вченого з якогось провінційного міста, який збирав літопис Володаря Сутінок.

Я сміявся майже з кожної сторінки. То він виставляв його блюзнірським виродком, то великим спасителем, то ще кимось, ким Володар Сутінок ніколи не був. І тоді мене відвідала проста думка: а хто, врешті-решт, знає його історію краще за мене? Хто зможе розповісти світові правду, від якої він усе життя сторонився?

Вчений, звісно, пручався. Навіть досить завзято, як для людини, котра прожила лише кілька десятиліть. Але що його десятиліття порівняно з моїми тисячоліттями? Захопити тіло й поглинути душу було дуже легко. А от що було далі — виявилося значно менш приємним.

Яким, гадаєте, може бути нове матеріальне існування після стількох років без тіла? Немічним. Жалюгідно немічним. Це кляте тіло відчувалося тягарем. Кожен рух — повільний, кожен крок — зайва витрата сил. Мені знадобилося кілька митей, щоб просто дійти до столу й узяти новий стос паперу. І навіть створити його я не можу. Уявіть собі. Володар Неба, який колись міг створити майже все, що заманеться, тепер змушений економити папір.

Добре хоча б, що цей учений був самітником, а місцевий правитель — людиною недалекого розуму. Інакше довелося б пояснювати, чому вчений, який ще вчора ледве ходив, раптом почав поводитися трохи інакше.

Але годі про мої негаразди. Це вже не перша моя спроба почати цю історію. Можливо, не остання. Та хтось мусить нарешті записати правду про нього. Володаря Сутінок.

Почнемо, звісно, з півночі. А точніше — з Північного Царства. Маленька держава далеко на півночі. Усього кілька десятків міст і сотні сіл. Земля протиріч, яка якимось дивом досі тримається купи.

На півдні — найбільша житниця регіону, ласий шматок для кожного, хто не проти відкусити від чужого. Десяток фортець і веж захищає найбільші міста та села від постійних зазіхань самовпевнених бандитів, найманців і невдячних сусідів. Люди там не знають голоду. Не знають великих війн. Не знають тієї боротьби за існування, яка стала звичною для півночі. Справді мирна земля.

На самому краю, де літо вдвічі коротше, стоїть місто, давніше за саму державу, — її столиця. Просто посеред палацу, у самому центрі міста, височіє одна з п’яти наймогутніших чародійських веж континенту. Там править сама цариця. Ще чотири вежі оточують столицю кільцем. Кожна з них береже її спокій. Але тільки північна завжди пильна.

Там, на півночі, життя зовсім інше. Кілька шахтарських і лісорубських сіл, що виживають полюванням і бартером із кількома великими містами. Щозими, коли з півдня повертаються торговці з возами, повними зерна, до них з усієї округи стягуються люди. П’ють. Сміються. Торгують. На якийсь час забувають про холод і те, що буде навесні. Це останнє місце, де вони можуть собі таке дозволити.

Бо далі на північ, між монолітними гірськими хребтами, на самому краю земель Меншого Володаря, свою варту постійно несуть кілька десятків фортець. Гордість і ярмо Північного Царства. Великий Північний Рубіж. Земля, яка постійно потребує людей та їжі. Пережиток старого, величного й амбітного минулого. Хоча там народжуються найсильніші воїни, здебільшого там вони й гинуть.

І саме тут він народився. Саме тут він жив. Саме тут він мав пізнати себе і стати поруч зі мною. Або так мало бути. До того дня.