Глава 39. П'ять років після...

З коридора долинув гомін. Незрозуміле ляскання супроводжувалось захопливими дитячими скриками й зляканим голосом, здається, Радмили. Ігор відірвався від вивчення документів. Ляскання ставало все гучнішим, а до нього додавався ще і якийсь писк. Доведеться все ж вийти: Радмила наглядала за дітьми, а, значить, одне з тих двох дрібних чудовиськ щось вже втнуло. Можливо, й обидва.

Він вийшов з кабінету. По коридору, ляскаючи крилами та задоволено фиркаючи, стрибало драконча темно-платинового кольору. За ним стрибав не менш задоволений син Алєлі й Сигвальда – Ґавран. Радмила ж намагалась якось приборкати цю божевільну компанію.

Ігор мимоволі похмурився: він не надто любив цей день. Сьогодні минуло рівно п’ять років з тієї страшної миті, коли просто в його руках зупинилось серце єдиної жінки, котру він кохав…

П’ять років тому

… Рев дракона заглушив його власний крик.

«Їй потрібен дракон! – прогриміло в його свідомості. – Невже важко було це зрозуміти?!»

«Де ж ти був, коли був потрібен?!» – гарикнув у відповідь, ладний і вбити цього клятого Ґара, або, ліпше, самому бути вбитим.

«Їй потрібен ти! – різонуло, мов ножем. – Саме ти став тим, ким був батько першого драканара. Саме ти мав її врятувати!»

Ігор підвів голову, спрямовуючи ненависний погляд на чорного дракона, і тільки тепер помітив, як від того ллється сяйво, оповиваючи Лєркине тіло.

«Роби те, що маєш, поки я утримую її!» – врізалось в його голову.

До пуття не розуміючи, що від нього вимагається, він відійшов й обернувся драконом. На щастя, тепер він бачив, що Лєркине серце ще не зупинилось – воно було, немов в анабіозі, повільно, але проштовхуючи кров. Тільки зараз він зрозумів, що було не так: людський зір просто не бачив цього.

Вистачило кількох хвилин, щоб з’єднати всі розриви енергоконтура й наситити його енергією. Але Лєра навіть не поворухнулась.

«Що не так?» – він перевів погляд на Ґара, все ще сподіваючись на диво.

«Все так!» – відповів той і злетів, зникаючи за хмарами.

Надія, що була зажевріла, згасла навіть не розгорівшись, а він не міг вже й звуку видати. Пустота. Нескінченна, холодна пустота розросталась в ньому, зжираючи все, що було ще живим. Це вже було поза межею жорстокості: відібрати найдорожче, потім подражнити примарним шансом, й розчавити остаточно…

Він дивився на скелі й думав про те, чи зможе біль від падіння драконом перебити той біль, що зжирав його зсередини? Чи зверне шию раніше, ніж щось відчує?

Лєрка взяла з нього слово. Так, він обіцяв… Але, як це виконати?! Він дійсно ніколи не зможе взяти до рук ту дитину! Кожного разу дивитись на неї й згадувати ту, котру втратив через власну дурість?! Це було вище його сил!

Він рушив до огорожі майданчика.

– А як же твоє слово?! – врізався йому у спину сердитий голос…

… До болю знайомий аромат дивної суміші весни з осінню залоскотав його ніздрі, вириваючи зі страшних спогадів.

– Я так розумію – це наша дитина? – тонкі тендітні пальці лягли на його плече.

– В тебе є інші варіанти? – він накрив долонею теплу руку дружини.

– Виходить, Аліссара, як і перший драканар, обернулась у п’ять років, – Лєра обійшла його й встала на шляху дракончати.

– Звісно ж, – зітхнув Ігор, – адже в мене ще не все волосся посивіло.

– Я гадала, що ти вже достатньо загартував свою нервову систему, – сміхотнуло його руде кудлате диво, присідаючи перед стрибаючим по коридору дрібним монстриком. – Аліссаро! Негайно повернись у свій звичний вигляд! - Наїхала вона на дитину погрозливим тоном. – І вибачься перед Радмилою!

Драконча лише щось обурено пирхнуло. Дякувати – не вогнем. Ґавран нетерпляче підстрибував поруч зі своєю подружкою:

– Вона нічого не зробила! Штора навіть не згоріла!

Ігор тільки очі закотив: тобто, вогонь все ж таки був!

Наблизилась дещо злякана Радмила:

– Ваша Світлосте, я…

Лєра зробила знак рукою, зупиняючи її.

– Аліссаро! – продовжувала вона свердлити сердитим поглядом доньку. – Я чекаю!

Драконча перевело благальний погляд на нього. Ну, звісно ж! Ці двоє тільки й роблять, що по черзі з нього мотуззя в’ють! Щоправда, старша хоч трохи вгомонилась, коли на власній шкурі відчула, що це таке.

– Ти чула, що сказала мама?! – підтримав таки дружину, хоча під цим поглядом хіба що камінь не розплавився б.

Обурено ляснувши крилами, донька зникла у вихорі й за мить вже повисла на шиї в матері:

– Ну, що такого?! Це ж весело!

І кого вона йому нагадала? Лєра підвелась, підхоплюючи дитину:

– Кому весело? Тобі й Ґаврану? А Радмилі? Ти налякала її.

– Штору підпалювати я не збиралась! Це було випадково, – донька блимнула цілком безвинними синьо-зеленими оченятами. – Я ж не знала, що можу вогнем кашляти, – знизала вона плечима й розвела рученята, кидаючи на батька погляди з розряду SOS.

Так! Це дрібне диво знало, чим натиснути на свого татуся – поглядом! Очі доньки – копія Лєркині. В усьому іншому – її наче змалювали з нього, тільки риси більш тонкі, й волосся дивного темно-платинового кольору. Вона простягла до Ігоря свої долоньки, смішно стискаючи пальчиками, мов приманюючи. Зітхнувши, він взяв дитину з рук Лєри:

– І, як моя зірочка зрозуміла, що може обернутись драконом?

На цю «зірочку» він миттю отримав дві цілком протилежні реакції. Дружина осудливо скривилась, обурюючись непедагогічності його поведінки. Аліссара ж розпливлась задоволеною посмішкою, миттю усвідомивши, що градус батьківської сердитості на її витівку на багато нижчий від того, за котрим можуть настати якісь наслідки, якими зазвичай прикручують її розбовтані гайки.

– Просто побачила за вікном чорного дракона й захотіла так, як він! – простодушно відповіла дитина.