Глава 37. Озеро чужої пам'яті

Ми вийшли з порталу просто перед озером. Ґар чекав на мене та, побачивши Ігоря з двома мішками знаряддя, невдоволено рикнув. Якийсь час вони вели зоровий двобій, після чого дракон звернув таки увагу на мене:

«Я казав прийти самій!»

Всі щось мені вказують, всі щось мені наказують… Як же набридло це!

«Ти б свою дружину відпустив до когось, хто набагато сильніший за неї та настроєний не надто люб’язно?»

Зіниці дракона звузились, він мотнув головою й різко опустив її, ледь не уткнувшись в мене, та натомість уперся в груди Ігоря, що раптом став між нами.

«Завдяки людям я не маю дружини, як і сім’ї взагалі! – пролунав у мене в голові його рик. – Але твоя смерть мені не потрібна! Якби я хотів тебе вбити – вже зробив би це».

Логічно, хоча й не надто переконливо: мало які виверти в його нервовій свідомості!

«І чим тобі може завадити мій чоловік?»

Ґар здійняв голову й нависнув над нами:

«Колись – може завадити».

Правий був Ігор, коли казав, що дракони надто полюбляють гратись у загадки, й зрозуміти їхню логіку не завжди вдається – просто вона інша.

«Колись? Ти знаєш майбутнє?!»

«Ні. Але, знаючи людей, не важко його передректи» – відповідь пролунала у досить зневажливому тоні.

Можливо, якби мене чималеньку частку мого життя протримали в полоні дракони, я б теж зненавиділа їх усіх. Хоча, до визволителя я б так не ставилась. Мабуть. Хтозна, у якому стані на той момент знаходилась би моя психіка.

«В чому він може завадити?»

«Можливо, згодом і дізнаєшся».

В них дійсно: загадка на загадці, й загадкою поганяє! І я знаю від кого цю дурну рису перейняв Колвін! Він же – драканар! Нащадок драконів! І він ще обурюється драконовою загадковістю?! Та ви обидва позмагатись в цьому можете! Дракони… Вимагати відповідей – марна справа. Поки сам не захоче сказати – не скаже.

«Що я маю зробити?» – гадаю, чим швидше покінчимо з цим, тим швидше розійдемось.

«Ми маємо зробити! – наголосив він на першому слові. – Крізь перепону, що залишили чорні дракони, можемо пройти лише ти і я».

«Тобто, ти знав про це озеро, але змусив мене шукати інформацію про нього?!» – в мене з’явились вже цілком серйозні підозри щодо драконової психіки.

«Не знав. Але ти надто голосно думаєш інколи, – Ґар глузливо хихотнув. – Я почув. І навіть побачив твоїми очима».

От недарма Ігор постійно нагадує мені про контроль над собою! Вчитись і вчитись!

«Чому саме я?» – якось і справді все дивно стікається саме до мене.

«Тому, що саме в тобі якимось чином сполучились енергії трьох стихій. Не вистачає четвертої – моєї. Вдвох ми пройдемо».

Знов я – якийсь клятий ключ до чогось! Наче одвічне прокляття!

«Звідки ти про мене знав?» – якщо про Хранительку було відомо ледь не кожній собаці, то ось про ці мої складові – навряд чи де повідомляли місцеві засоби інформації.

«Я не можу цього пояснити. Інколи знання просто з’являється».

Як я вже казала: цікавий світ, та й ігри тут цікаві! Тільки інколи прибити можуть, але то вже діло десяте. Може, це тільки мені так щастить. Глянула на Ігоря, котрий дуже терпляче чекав поки я «нарозмовляюсь» зі своїм візаві. От йому теж щастить. Зі мною.

«Що я маю там зробити?» – сподіваюсь, що не померти.

«Ти маєш отримати те, що залишили чорні дракони, коли пішли звідси».

«Чому я, а не ти?» – повідомлення від драконів, а адресат – чомусь людина.

«Я не знаю. Правда».

Ще краще! Пхни свою голову невідомо куди, й отримай невідомо що! Чом би й ні?! Тільки така ідіотка, як я, могла кинутись за допомогою до психованого дракона, щоб отримати змогу вийти заміж за нервового дракона. Щасливиця просто! Колись буде в моєму житті спокій?!

– Ви ще довго будете люб’язностями обмінюватись? – не витримав Ігор.

– Гадаю, закінчили, – спробувала я посміхнутись, та не знаю наскільки вдало, оскільки у відповідь я отримала лише дуже напружений погляд.

Так-так! Мене це все також напружує, але, якщо мій милий запідозрить мій страх, він і на дракона кинеться, і нічим добрим це не завершиться. Тож, я повернулась до Ґара:

«Летимо? – він невдоволено глянув на Ігоря. – Я без нього не полечу!» – почала тиснути, бо ж мені вже доволі набридло чуже маніпулювання мною.

Дракон сердито фиркнув, глянувши на знаряддя, котре ми прихопили з собою й погодився явно через силу:

«Закріплюйтесь!»

Ми вдяглись, й Колвін закріпив ремені на лускатому тілі, після чого допоміг забратись на спину велетня, застебнути ремені страховки, й Ґар здійнявся у повітря.

Політ над горами був би казковим, якби не мої думки про те, що мене чекає. Я бачила, як нервується Ігор – наче от-от втратить мене. З його погляду зникла ота сталевість, котрою він звик пришибати всіх, хто мав нахабство щось там поперек йому сказати. І, якби не знала його, то вирішила б, що в його очах оселився страх. У Колвіна?! Він, часом, здавався не тільки безстрашним, а ще й безсмертним! І тепер – страх? Чи він знає щось, чого не знаю я? Тож, насолодитись краєвидами мені не вдалось. А, завдяки шаленій драконовій швидкості, прилетіли на місце ми у досить короткий час.

Ґар приземлився на не дуже великому плато, але йому місця там вистачало. Перед нами висилась скеля.

«І де печера?» – скільки я не роззиралась, та не бачила і найменшого лазу – не те щоб і дракон пройшов.

«Вхід замасковано. Пройти його можемо лише ми вдвох».

Я озирнулась на Ігоря:

– Тобі доведеться залишитись тут.

Натомість його руки лише щільніше стиснулись навколо мене:

– Я не залишу тебе наодинці з ним.

– Він каже, що пройти можемо лише ми з ним вдвох, – торкнулась пальцями його щоки.

Його долоня накрила мою, але дивився він десь вперед – у ту саму скелю.

– А я маю йому вірити?

Я вклала голову на плече чоловіка, притискаючись до шиї, й потерлась лобом об вилицю, що без кінця вигравала.