Глава 36. Десь тут довіра була...

«Медовий» тиждень добігав свого кінця. Навіть у земному, зовсім вже недосконалому світі надають, начебто, місяць. Хоча, якщо врахувати те, скільки Колвіну довелось за мною ганятись, бігати, виловлювати, повертати – воно навіть більше буде, але ж медовими всі ті наздоганялки не назвеш однозначно! Два світлих проміжки – по тижню кожний – прийшлись на цей будиночок Креславів. Ігор щось там пропонував – зганяти до моря Лукоморського, але, коли я уявила наш десант під охороною загону князівської варти та ще й купу відпочиваючих – мені одразу розхотілось.

Ще тепло. Навіть вода в озері тепла, оскільки в Стрибор’ї взагалі багато підземних термічних джерел. Тут і зими практично не буває: он – восени гліцинія квітує! Можливо, звісно, її якимось чином змусили це зробити, вплинувши магічно. Та й навкруги зараз повно квітів і не тільки осінніх, що аж буяють! А, головне – ніхто не заважає і, навіть, не допитує, як мені було обіцяно. Але це зовсім не означає, що хтось забув про мою останню витівку: професор Колвін нічого не забуває!

Тому, я просто насолоджуюсь останнім ранком – точно вже спокійним – в обіймах коханого чоловіка, після дуже бурхливого пробудження. Вміє Ігор грати на контрастах: то його ласки схожі на невагому пір’їнку, що ледь торкається шкіри й тільки дражнить, то налітає скаженим буревієм, що зносить весь мій здоровий глузд, залишаючи лиш одне не менш скажене бажання. І мені подобаються обидва варіанти.

– Рахуєш, скільки залишилось на «поніжитись»? – пальці чоловіка м’яко проїхались по моєму плечі, передаючи вітання полохливим сонечкам.

– А є, що рахувати? – вчергове зітхнула. – Начебто нам рік відпочинку відсипали.

Він сперся на лікоть, нависнувши наді мною, а його долоня, ковзнувши по моїй щоці, занурилась до моєї кудлатості:

– Шкодуєш? – дивився на мене, начебто й не посміхаючись, але з лукавинкою в очах.

Я потяглась руками до його шиї, сплітаючи пальці на потилиці:

– Якщо ти про одруження – то ні!

– А з приводу чого – так? – він схилявся все нижче й нижче, явно націлюючись на мої й без того припухлі губи.

– Недосконалості світу! – ледь встигла пирхнути, поки мій рот не закрили поцілунком.

Судячи з блиску чоловічих очей, розбирати ті самі недосконалості ми точно не будемо найближчим часом. Таке враження, що дехто, з огляду на те, що його тепер уже дружину може ще десь понести – вона вміє, знаю – вирішив насититись на роки вперед. От тільки не знаю, чи працює це, як накопичувальна система? Як на мої відчуття, то маю великий сумнів щодо цього. Але плавитись в шалених обіймах мені подобалось до нестями. А влітати до того паморочливого виру з синіми бризками – то вершина блаженства! І спускатись з цих небес – не маю жодного бажання, хоч там і похмуро інколи буває…

До сніданку ми вже вкотре доповзли десь в обідню пору. Поки смажилась картопля, я таки ризикнула розпочати розпитувати на теми, котрих ми цілий тиждень не торкались. Все, на що Ігор погодився, це просвіщати мене з менталістики, алхімії, артефакторики – загальні відомості, та про інші речі, що мають вже відношення до укладу місцевого життя.

– Ти не хочеш мені розповісти про свої дивовижні здібності? – смикнула тигра за перший вус.

– Про вміння обходити ментальний захист? – не обертаючись до мене, продовжував він чаклувати над сковорідкою.

– Про нього! – шинкування мною овочів якось саме собою перетворилось в їхнє четвертування.

– Я отримав його під час ініціації й, бажано, щоб про нього ніхто більше не знав. Креслав здогадався на весіллі, – Ігор відповідав не надто охоче. – Тобі не сказав лише з однієї причини: ти надто полюбляєш вигадувати собі страхи у зв’язку зі мною, і я не хотів, щоб між нами ще й це стояло.

– Так називається довіра, – кивнула дещо ображено.

– Довіра?! – він так стрімко обернувся, що я ледь по пальцю ножем не проїхалась. – То, може, поговоримо про довіру? – Колвін забрав з моїх рук знаряддя коління, різання й інших… часом корисних дій.

Здається, я таки напросилась на допит. Хтось казав, що мовчання – золото. Яка мудра людина! Та це не про мене. Ігор навис наді мною, щось видивляючись в моїх чесних очах. Ну, майже чесних.

– Картопля згорить, – спробувала відвернути увагу від своєї персони, котрій стало трохи незатишно під таким прискіпливим поглядом.

– Вона готова. Я її виключив, – спроба виявилась провальною, й погляд від мене не відвели.

Я теж не відводила і не тому, що мені не було чого приховувати – просто не могла. В його очах не було злості чи образи, лише якась туга. Я вже бачила цей вираз – у Лукомор’ї, після нашої розчудової пиятики. Врешті, ці переглядання я програла. Обвилась руками навколо його стану й тицьнулась носом у плече:

– Я не сказала не тому, що тобі не довіряю – просто боюсь порушити угоду.

Ігор стиснув мене в обіймах:

– Лєрка… Під час ініціації тобі було сказано, що ти маєш наодинці шукати чорних драконів?

– Ні.

– Тоді, ще гірше: виходить, ти вирішила, що я хочу позбавитись тебе, ставлячи перешкоди у пошуках, – він спробував зазирнути в мої присоромлені очі, але я не дала відірвати себе від такої затишної схованки, як вподобане мною його плече.

– Цього разу він сказав, щоб я приходила сама, – бовкнула, з’їхавши вже на повну відвертість.

– Цього разу?! – мене таки відірвали від плеча, але погляд не спіймали. – А от з цього місця, будь ласка, докладніше.

Хто за язика тягнув?! Але жити й не довіряти одне одному – не хочу! Як буде, так і буде!

– Картопля захолоне, – спробувала відтягнути неминуче.

– А ми під картоплю, – багатозначно кивнув мій милий.

Ну, під картоплю – так під картоплю. Колупаючись виделкою у своїй порції, я роздумувала, як мені подати інформацію, а, головне – чи всю?

– Лєра, або ми довіряємо одне одному, або…

Договорити я йому не дала – знати не хочу про друге «або»!

– Коли я відключилась в оранжереї, я опинилась… не знаю – десь у його свідомості. Він знає про те озеро в горах. Можливо, знав і раніше. А, може, видобув з моєї пам’яті, поки я до свідомості приходила. Він розповів про батька першого драканара, – глянула на Ігоря. – Ти знав, що його вбили, боячись допустити до влади?