Глава 35. Весілля

Ранок почався… не добре. Ні, самий-самий початок був дуже навіть приємним, але швидкоплинним: палкі обійми, кілька ніжних поцілунків, що пролягли доріжкою від вуха до плеча, дражливий шепіт «Кохаю тебе»… І мене стягнули з ліжка зі словами:

– Ніжитись будемо після одруження!

Монстр! Тиран і деспот! Мене не можна підіймати одразу після пробудження! Дайте пів години на отямлення і я, можливо, не буду кидатись на людей з ранку. Але хто про це думає?! А я ще навіть не дружина! Що ж буде далі? З першими променями сонця виганятиме мене на спортивний майданчик? Він може. З нього станеться! Озвірію…

Поки я сиділа на ліжку й пихтіла, як старовинний паротяг, на мене намагались натягнути сякий-такий одяг. Врешті, Колвін вирішив, що розумніше й простіше за все буде вдягти мене у домашню сукню, котра просто запахується й зав’язується на спині. Він поставив мене на ноги:

– Тебе чекає Алєля, – поцілував у скроню. – Але не думай, що тобі вдалось втекти від розмови про твій черговий вибрик. В мене буде цілий тиждень на допит тебе і тільки тебе.

– Хто б мав сумнів у вашій монструозності, Ігоре Дмитровичу! – пирхнула, рушаючи до дверей, але була оперативно перехоплена.

– Далеко розігналась? – влипла в його груди.

– Сам сказав: Алєля чекає, – здивовано блимнула на нього все ще сонними очима.

– Я відведу, – він навіть посміхнувся. – Мені буде спокійніше, якщо я передам тебе з рук у руки.

Ну, це вже взагалі поза межами!

– Я – не річ!

Ігор спіймав мої губи палким цілунком, дражнячи все моє сонячкове стадо й змушуючи їх тріпотіти крильцями. Ну, і лапками… також…

– Звісно ж, ні, синичко! – прошепотів, ледь відриваючись від мене. – Але я не хочу ніяких несподіванок. Мені їх вистачило за очі!

– Ми ж у замку! Навіть не в резиденції у Драгославі! – як з маленькою дитиною – чесне слово!

– З твоїми здібностями, – він ковзнув губами по кінчику мого носа, – я скоро навіть у кімнаті боятимусь тебе одну залишати.

Це вже на параною скидається. Я підозріло скосила очі на Колвіна, приділяючи особливу увагу зіницям – щось мені Ґар згадався – та він швидко розкусив мій зоровий маневр й розсміявся:

– Гадаєш, чи не збожеволів я?

Навіть відповідати не стала – тільки скривилась. Що ж тут скажеш?!

– З тобою я маю всі шанси на це, – спокійно продовжив морально добивати мене. – Але, поки ще я при здоровому розумі.

– Ну, раз ти ще при пам’яті, то хоч скажеш, нарешті, чим бій скінчився? – це питання мене муляло з моменту повернення моєї свідомості до мого багатостраждального тільця, але вночі було точно не до нього.

– Лєра, якщо я тут, – окинув мене пропікаючим поглядом мій милий, явно згадуючи й мою витівку, – то чим він міг закінчитись?

– А Ольв?

Ігор примружив очі:

– Тебе так хвилює його доля?

– Просто живий – він нам більш корисний, ніж мертвий, – я не стала озвучувати декотрі свої міркування з цього приводу – як-небудь після одруження.

– На жаль, ти маєш рацію, – поморщився, наче щось бридке ковтнув, – та давай про це не сьогодні.

– Просто з цікавості, – знизала плечима.

– Ходім вже, – потягнув він мене за двері. – Не вистачало ще запізнитись на власне весілля.

І мене дійсно передали з рук на руки Алєлі – на її радість. В її покої вже встигли збігтись всі, хто мав доводити мій вигляд до досконалості й, звісно ж, на мене накинулись, немов гієни на здобич. Ні, ну, тепер я розумію тих, хто каже, що весілля буває лише раз за життя! Пережити вдруге подібні тортури – я не хочу! Всім цим майстриням було діло до всього: до мого волосся, обличчя, рук, ніг – загалом, до всієї тушки. Під кінець мені вже хотілось просто втекти від усіх цих спеціалістів по досконалому доведенню людей до стадії Снігової королеви: дуже хотілось всіх заморозити – щоб не чіпали більше!

Коли мене нарешті випустили з чіпких рук, Алєля аж в долоні заляскала:

– Пташенятко! Ти просто диво!

Хтось підвів мою затерзану персону до дзеркала: добре, не буду нікого морозити – воно того було варте. Проте, вдруге це коло пекла я проходити не хочу точно! Тож, обійдусь однією жертвою, тим більше, що вона сама напросилась. Готуйтесь, Ігоре Дмитровичу! Зовсім трохи, і я на цілком законних підставах матиму право пити вашу кров! Хоча, я й так вже встигла, але там ще багато лишилось, судячи з того, як ви бадьоренько сьогодні підірвались з ліжка. А я обіцяла!

У супроводі чотирьох гвардійців й особисто Сигвальда – мене супроводили до злітного майданчика, де провели через портал до якогось особливого місця, в якому зазвичай проводяться шлюбні ритуали Драганарів. По ту сторону порталу мене зустрів сам Креслав й повів кам’яною доріжкою крізь арку… квітуючих гліциній?! Восени?! Я скоро дійсно дивуватись перестану.

На виході на нас спрямували погляди… навіть не знаю скільки пар очей. Дуже хотілось зникнути: просто випаруватись! Моя фірмова звичка червоніти – швиденько трансформувалась у тотальне збліднення. Поки йшла, намагалась дивитись лише на Колвіна, котрий чекав на мене біля якогось джерела. Поруч з ним стояв, мабуть, хтось з офіційних представників, що мав зафіксувати факт мого поневолення... довічного. І Колвінської згоди на всі мої вибрики, кінцевою метою котрих, виходячи з його ж слів, є не що інше, як доведення чоловіка, щонайменше, до передінфарктного стану.

Князь підвів мене до Ігоря й передав, що називається, з рук в руки – ну, як мій милий і полюбляє. От зараз ці руки мені були потрібні, як ніколи – у якості підтримки, оскільки мої ноги починали саботувати. Вчепилась в Ігореві долоні мертвою хваткою й ледве почула його слова:

– Ти просто чарівна!

Спробувала зобразити на обличчі щось на зразок радісної посмішки, але, враховуючи, як Ігор іронічно похитав головою, вийшло так собі.

Офіційний керівник всього цього дійства щось казав, але я, здається, впала в якийсь дивний стан глухого безмислення: мабуть, це і є дзен.