Глава 34. Правда чорного дракона

– Тобі так до вподоби моє товариство? – ледь не громоподібний голос просто врізався мені до потилиці.

Стрімко озирнулась й влетіла в погляд золотавих очей велетня:

– Ґар?! Де я?

Покрутилась навколо себе, роблячи висновок, що знаходжусь взагалі незрозуміло де, оскільки нічого навколо мене й не було. Дивне відчуття – знаходитись посеред нічого! Тільки я і дракон.

– Тобі так важливо знати місце знаходження? – хмикнув він. – Здається мені, важливіше – хто поруч.

В цьому є логіка, але явно – не людська:

– Коли я маю можливість прив’язатись до системи координат – почуваюсь більш певно, оскільки хоча б можу прораховувати шляхи відступу, про всяк випадок. Це дракону будь-чия присутність практично безпечна: здійнявся й полетів. А от в мене з цим складнощі.

Його сміх мене буквально оглушив:

– Цікаво це чути від людини, котра спочатку суне кудись свою голову, і лиш потім з’ясовує – куди!

– Сюди я точно не збиралась! – ще він мені вичитуватиме, наче Колвіна мало.

– Якби я тебе не перехопив, – дракон враз посерйознішав, – твоєму нареченому довелося б довго тебе повертати у свідомість, а у вас, начебто, завтра весілля.

– Я що: знов зібралась померти?! – це вже навіть для мене було занадто.

Ґар окинув мене вельми глузливим поглядом:

– На щастя – ні. Але провалятись непритомною могла достатньо, щоб спізнитись під вінець.

Ну, з цього приводу я не мала жодного сумніву – з моїм-бо щастям! Я більше здивуюсь, коли усвідомлю, що все ж вийшла заміж, і саме за того, за кого хочу.

– Тобто, тепер не проваляюсь? То де ж я?

– У моїй свідомості.

Цікавий світ та й ігри в ньому цікаві. Куди мене тільки не заносило, починаючи з Прикордоння! І, боюсь, це не остання точка в моїх мандрах.

– Дякую, – кивнула розгублено, навіть не розуміючи повною мірою – за що.

– Дякуєш?! – Ґар іронічно примружив очі. – А ти певна, що зможеш звідси вибратись?

Гарне питання! І в мене є зустрічне:

– А тобі потрібно, щоб я тут застрягла?

Він якось дивно загиготів:

– Мені нудно – можу й залишити, щоб розважила.

Весело! Йому… Мені якось не надто.

– Тобто, пошук твоїх родичів тобі вже не важливий?

Цікаво було спостерігати за його зіницями, котрі то видовжувались ледь не в тоненьку смужку, то розширювались, наче гострокінцевий еліпс і, навіть, коло. Що свідчило про перепади настрою. Сподіваюсь, дракони не страждають шизофренією? Сто п’ятдесят років у заточенні кому завгодно мізки покурочать.

– А ти певна, що зможеш відшукати їх? – його голова наблизилась до мене майже впритул.

– Я дала слово.

– Людське слово! – якось не добре гарикнув він, змушуючи мене сахнутись від нього.

– Чим воно гірше від твого? – десь всередині заскреблась образа.

– Тим, – він стрімко здійнявся наді мною, наче демонструючи мені мою нікчемність, – що ви часто брешете!

– Тоді, навіщо ти мене ініціював? Міг би вбити одразу, – врятувала, називається, на свою голову психа. – Чи це така витончена помста за мого стародавнього предка, що приклав руку до загибелі чорних драконів? Не по всіх колах пекла я ще пройшла?

– Що ти знаєш про кола пекла?! – його голова знов опинилась на моєму рівні та ще й з такою швидкістю, що ледь не знесла мене.

Хоча, що там зносити – примару по суті? Хіба що здути.

– Гадаєш, по мені життя ще не достатньо потопталось?! – чесно кажучи, починало вже злити.

За свої неповні двадцять років я встигла двічі подивитись в очі смерті, кожного разу ризикуючи залипнути у тих спогляданнях навіки. Це я мовчу про те, скільки іншого на мою голову звалилось. По мені самій вже психлікарня сльози ллє.

– Ти читала історію про виникнення драканарів? – Ґар несподівано змінив тему.

– Так, – мене аж смикнуло від несподіванки.

– І як тобі ця історія? – не мигаючи, дракон дивився на мене так, мов кожну думку мою прочитати хотів.

– Чудова історія.

– Чудова?! – він раптово скинувся.

– Хіба ні? Дракон так кохав князівну, що зміг стати заради цього людиною. Що ж тут поганого? – не зовсім розуміла, куди він клонить.

– А тобі відомо, чим вона закінчилась?

– Народженням першого драканара.

– І все? – його надбрівні дуги здивовано вигнулись.

– А було ще щось? – тут вже я здивувалась, бо продовження не знайшла, і вирішила, що все було, як в тій казці: жили вони довго й щасливо.

Очі Ґара знов звузились, виблискуючи недобрим полум’ям:

– Дракона вбили, боячись, що він посяде згодом місце князя.

Чорт! Казочки не сталось! Тепер я розумію цей тон. Якщо подібних випадків було не один-два, то я б на місці драконів взагалі з людьми ніякої співдружності не укладала.

– Мені шкода.

Завжди вважала, що подібні співчуття насправді безглузді: ти все одно ніколи не зможеш відчути справжній біль іншого, навіть якщо сам пройдеш через те саме – та то вже буде твій біль, і слова тут не мають ніякого сенсу. Все, що ти можеш – просто бути поруч та підставити своє плече, якщо воно знадобиться, хоча б для сліз. В моєму плечі він явно не мав потреби.

– Просто шкода?! – таке враження, що від мене вимагали твір на тему співпереживань.

– А що я можу ще сказати?! – забувши про будь-які гальма, вже просто ошкірилась. – Мені невідомо, що стояло за тією історією! Ким він був? Яким він був? Можливо, він дійсно був небезпечним! Звідки мені це знати?! Я можу судити лише про те, чому є свідком власною персоною!

Ґар неочікувано спокійно кивнув:

– Добре. Після весілля прийдеш до Ока Стрибор’я і я віднесу тебе до того озера в горах, про яке ти вже читала. Там ти взнаєш, що було насправді.

– А просто розповісти?

– Ти маєш побачити.

– Ми й так збирались до нього з Ігорем, – знизала плечима.

– Ні! – я навіть здригнулась злякано від його окрику. – Ти прийдеш сама! Такою була умова.