Глава 33. Пастка

Від почутого по моїй спині війнуло холодом. Ольв-молодший тут, і явно не задля того, щоб привітати нас з одруженням! Та вираз обличчя Ігоря злякав мене ще більше: такої хижої посмішки я в нього ще не бачила. Він наче радів прибуттю дорогих гостей! Не інакше – вирішив відігратись вже на повну. Як то кажуть: на ловця і звір біжить.

– Він прибув офіційно? – брова Колвіна аж зламалась гострим кутом у своєму здивованому вигині.

– Офіційно, – кивнула незнайомка. – Але під чужим іменем.

Своїми чорними очима вона нагадала мені ту оморочницю, з котрою я зіштовхнулась три місяці тому у дослідницькому центрі, й ледь не почимчикувала завдяки їй хтозна-куди, якби не моя впертість та мій професор. Ольв, як я бачу, не надто переймається урізноманітненням засобів досягнення мети, хоча на ідіота він не схожий. А от колір волосся жінки було явно змінено… навіюванням?! Справжній був… білим. Вовкулака?!

Брова Ігоря вигнулась ще більш здивовано:

– І тобі відомо, де він зупинився?! – його питання відірвало мою увагу від споглядання, до того ж, він вийшов трохи вперед, закриваючи мене собою.

– Звісно, ні! – осміхнулась та. – Не думав же ти, що він так проколеться?

– Спитати було варто. Йому змінили енергозліпок? – жовна Колвіна трохи повигравали, наскільки я встигла помітити, стоячи за ним, й затихли.

– Зовнішність також, – підтвердила жінка. – Я ж казала: з ним серйозна компанія.

– Скільки? – Колвін стояв до мене спиною, але навіть вона випромінювала якусь крижану лють – спокійну, врівноважену, якщо так можна сказати, але лють.

Його голос не зривався, не вібрував: складалось враження, що він з’ясовує кількість бійців для спарингу на час тренування. Щоправда, він явно збирався їх вбити, зважаючи на вбивчо-крижану інтонацію. Як робот. Просто прораховував своїм професорським мозком усі можливі варіанти розвитку подій, підставляючи до формул відомі й невідомі складові.

– Особисто з ним четверо, і ще восьмеро прибули до Стрибор’я різними шляхами, – вона нервово куснула губу. – Ті, що з ним: я їх навіть продивитись не змогла – їхня енергетика закрита, а зовнішність неможливо запам’ятати.

– Твоя задача? – спокій Ігоря починав мене лякати.

Я вже давно зрозуміла: чим спокійніше він на щось реагує, тим грандіозніші наслідки очікує. І я в його формулу точно не включена, хіба що десь за дужками, бажано, у супермагічнозахищеній камері. А, дивлячись на те, як він закриває мене своєю спиною, цю ідею він зараз цілком серйозно розглядає.

– Провести двох з цих восьми так, щоб вони не привертали уваги, – знизала жінка плечима.

– Хто вони?

– Менталісти-метамаги.

Ігор хмикнув на це:

– А далі?

– Маю сьогодні ввечері зустрітись з ними біля входу…, – вона раптом осіклась, поморщившись, мов від болю.

– Гра-а-а-йна, – Колвін відверто глузував, – так вляпатись!

– Але ж вони не могли знати, що ти будеш тут! – її очі сяйнули червоним.

– Вони були певні, що ти захочеш мене відшукати, а випадковість лиш прискорила події, – Ігор зробив якийсь знак рукою, й охоронці ще щільніше стали навколо мене. – За тобою весь час йшли, і ти не помітила?!

– Що б це їм дало? – вона відверто не розуміла, як, власне, і я.

– На тобі – «провідник», по сліду котрого можна пустити будь-яке закляття, тож, пробач.

Я навіть не встигла щось зрозуміти, як він накинув на жінку якусь димчасту структуру й вона зціпеніла. Хотіла спитати – що далі – та вирішила за краще не втручатись, оскільки від мене тут мало що залежало. Здається, головною моєю задачею зараз буде – не плутатись під ногами, та оте – призабуте: скомандують «падати» – маю впасти, скомандують «біжи» – маю бігти. Як я це люблю! Мені хоч колись нададуть час навчитись і самій відбиватись?!

– Скільки людей всередині? – Ігор так і стояв спиною до мене, але було помітно, як він поволі обводить поглядом цю метеликову оранжерею, ледь повертаючи голову.

– Одинадцять, – відповів один з охоронців. – Двоє стриборців, троє мловинців, двоє лужарців, двоє диворіченців і двоє невідомих.

– Щонайменше – четверо, – кивнув Колвін. – Повідомлення?

– Не проходять, – доповів той же гвардієць.

– Значить, блок поставлено зовні – тут я його не бачу. Тож, портал теж відпадає, – підсумовував Ігор.

Чудово! Всі радощі життя! За два тижні до перше призначеного весілля – мене викрали. А за добу до, нарешті, самого весілля – взагалі, здається, вирішили прибити у якості помсти. Не бачити мені першої шлюбної ночі! Чорт! Від злості так трясти почало, що в мене в очах темніти стало. Замерехтіли мушки, іскорки, блискавки… Взагалі все попливло… а я полетіла…

– Лєра! Лєра… Лєра! Заспокойся! – крізь якусь пелену ледве долетів до моєї свідомості розбурханий голос Ігоря.

Я стояла, притиснута до нього спиною, його долоня лежала на моєму чолі, й просто до голови лився якийсь дивний спокій. Мені ледве вдалось розплющити очі:

– Що сталось? – я й голосу свого не впізнала.

– Тихше, синичко, – шепотів він мені у скроню. – Спонтанний ментальний викид.

Вже страшно…

– І-і-і?..

– Вклала всіх, хто тут був, окрім мене, – він відхилився у бік, – і ще двох.

Глянула вниз: один гвардієць лежав, сподіваюсь, просто непритомний, а двоє сиділи, тримаючись за голови. Оморочниця так і стояла – непорушно.

– Я хоч нікого не вбила? – прохрипіла, злякано озираючись навколо.

Ну, хоч метелики літали: мабуть, їхній ментал, на їхнє ж щастя, на іншій хвилі.

– Що з Брезгом? – замість відповісти мені – спитав в охоронців.

Гвардійці схилились над товаришем:

– Живий. Непритомний.

– Приводьте до тями – будемо відходити! – командував Ігор.

– Вони чекають нас зовні? – задерла голову, заглядаючи йому в обличчя.

– Чекають, синичко, – підтвердив він мої побоювання.

– Але ж це – ідіотизм! – я справді не розуміла сенсу того, що відбувається. – Влаштувати бійку на очах всього Драгослава?!