Глава 32. Ложка дьогтю у діжці меду

Ігор прокинувся від якогось вовтузіння в ногах. Підкинувся на ліжку й застиг: на нього дивились дві пари ревнивих очей… Як вони ще між ними не вмостились?! Мабуть, просто не встигли. Він повернувся до балкона: двері були прочинені, хоча він замикав їх магічно. Ну, то цим нахабам такий замок не перепона. Треба буде більш складний ставити.

Один з симургів поклав голову Лєрі на ногу й вона щось промимрила. Так-так, люба! Доведеться прокидатись, бо ж його ці нахаби не послухають, а ділити з ними місце біля їхньої, як вони вважають, вогнівки – він не збирається.

– Наступного разу прокинемось з драконом у ліжку?!

– Я й так прокидаюсь кожен раз поруч з ним, – буркнула вона, ще не розуміючи, про що йде мова.

– Одного тобі замало? – не вгамовувався Ігор.

Лєрка таки підвела голову, обурено пирхаючи, й ледве розплющила очі, але побачене змусило її прокинутись остаточно:

– От нахаби! – витріщилась вона на своїх симургів. – Але чому вони тут? – повернулась до нього.

Закинувши руки за голову, він впав на подушку:

– Одне з двох: або вони скучили, або відчули твою потребу у поновленні енергії.

– У поновленні?! – переводила погляд з нього на симургів й назад. – Щось я не пам’ятаю, щоб цієї ночі десь її витрачала.

Йому й самому це було дивно. Проте, можливо, вчорашні емоційні гойдалки через передвесільне нервування дещо спустошили її сили, а ці два бандити відчули. Заколисана його розповідями про її батьків, Лєра тихенько заснула була на його плечі, нарешті заспокоївшись, а він ще довго так сидів, боячись розбудити дівчину. Але щоб в неї був сильний відтік енергії – Ігор не відчував. Можливо, й справді, симурги просто скучили за своєю хазяйкою.

– Значить, банально вимагають твоєї уваги, – він потягнувся до Лєри.

Та не встиг навіть торкнутись її руки, як прудким стрибком один з симургів влігся між ними, нахабно дивлячись йому в очі.

– Ну, вже ні! – спробував відпихнути зухвальця, та той тільки фиркнув у відповідь, ні на сантиметр не здвинувшись.

Лєра з цікавістю спостерігала за вовтузінням і вже явно збиралась обійняти цю кудлату мармизу, от тільки Ігоря аж ніяк не влаштовували вранішні пробудження у густозаселеному ліжку:

– Не роби цього, – застеріг дівчину. – Один раз заохотиш – і випхати їх звідси буде набагато складніше, – кинув іронічний погляд на неї. – Хочеш кожен ранок ось так?

Перспектива прокидатись таким чином кожного дня, мабуть, дещо остудила Лєрин порив пообійматись з симургами:

– Це мені їх назад відвести треба?

– Можеш Мілоша покликати: по-моєму, вони з ним знайшли спільну мову.

– Ні, – невдоволено поморщилась. – Смикати його постійно – теж якось…

– Тоді – веди сама, – зіткнувся з її благальними очима. – Не дивись так: мене вони не послухають.

Але вона продовжувала дивитись на нього поглядом дитини, котрій заборгували, щонайменше, кілограм цукерок.

– Добре! – здався він, розуміючи, що перспектива поніжитись у ліжку зруйнована вщент. – Піду з тобою.

Вони відвели знахабнілих улюбленців до Алєліного саду, де та дозволила їх оселити, мотивуючи більшою площею. Ще з годину ці два троглодити носились посеред дерев, ганяючись за своєю вогнівкою, поки вона – вся розпашіла – не впала Ігорю в обійми:

– Я зараз слона ладна проковтнути!

Та, звісно: якщо на сніданок були лиш свіже повітря та пробіжка!

– Команду своїм друзякам дай, щоб за нами не понеслись.

Лєра розвернулась до вогнепсів і пару хвилин вела з ними зоровий бій, судячи з незадоволених поскиглювань тих. Та врешті перемогла вона, й симурги помчали біситись вдвох.

– Вони тебе дратують? – спитала якось занадто винним голосом.

Цього тільки йому бракувало!

– Лише, коли вони не заплановано з’являються в нашому ліжку.

– І все? – кидала на нього допитливі погляди, щось видивляючись у виразі його обличчя.

– Лєрка! – Ігор розсміявся, обіймаючи її за стан. – Припини відшукувати в мені те, чого там нема! Я просто хотів сьогодні трохи довше поніжитись. А ці паршивці нахабно зламали мої плани!

– Пробач, – розпачливо блимнула очима.

– Ну, все, синице! – притягнув її до себе й закрив рота поцілунком. – Не хочу нічого чути, – видихнув їй у губи, насолоджуючись солодкою бентежністю дівочих вуст.

Після сніданку Ігор запропонував вирушити до Драгослава – прогулятись, й заразом зустріти Свана, що мав прибути зі Стрельниці.

– Чому ми будемо зустрічати саме Свана, і лише його? – підозріло примружила очі Лєра.

– Тому що, він не тільки гість – в мене до нього ще й справа є, – чесно відповів.

А от яка справа – це вже інше.

– І мене посвячувати у цю справу – ти наміру не маєш, – навіть не питала, а стверджувала.

Розумна дівчинка! Не має! Поки що.

– Потім все взнаєш.

Навіть не образилась, на диво, лише кивнула, погоджуючись. Ні, Лєрка не припиняє його дивувати! Якби вже не кохав – закохався б наново! Ну, хоч з нею йому пощастило в цьому житті! Та тільки саме це й лякало: боявся, що клята доля за це ціну завелику заломить – а вона вміє.

Вони вийшли з порталу біля центрального парку Драгослава, й Ігор повів дівчину до самого цікавого місця в ньому – до саду Живих квітів. Почувши назву, Лєра здивовано повела бровою:

– Квіти, начебто, й так живі.

– Назва не зовсім відповідає дійсності, але вже як назвали, – посміхався він, ведучи її головною алеєю.

Невдовзі, пройшовши арку, оповиту темно-червоним плющем, вони підійшли до величезного скляного купола, за котрим дійсно виднілись різноманітні квіти. Але, варто їм було увійти до середини, як більшість з них, стрепенувшись, злетіли.

– Метелики?! – очі Лєри засяяли, мов озера, на хвилях котрих пустували сонячні бризки.

Ігор взяв її за руку й витягнув уперед, розвертаючи долонею догори. За кілька секунд на неї всівся великий блакитний, з наче намальованими зеленими очима на крилах, метелик.