Глава 31. Весільні клопоти

Колвін стояв непохитно у своєму рішенні – ніяких пошуків до весілля! Заявив, що поки не отримає на руки підтвердження факту мого законного поневолення на віки вічні, оскільки, як я пам’ятаю, тигр свого з пазурів не випускає, а дракон – тим більше, він з місця не зрушить! І мені зрушити не дасть. Та й куди: не в мене ж крила! Хоча одна пара у наявності є, але ж мене до неї не підпустять. Мене навіть до Стрельниці в ательє не пустили на примірку весільної сукні, заявивши, що: по-перше, там не переломляться й сюди доставлять, а, по-друге, все одно вони мають його доставити, оскільки за князівським статусом так і належить. На мій скривлений вираз обличчя, Ігор відповів, що це – не примха, чи бажання похизуватись титулом, – так заведено, і не нам з цими правилами поки що воювати.

Сукня була хижо перехоплена Алєлєй, котра заявила, що наречений не має її бачити до весілля. Ігор тільки очі закотив, здійняв руки й заявив, що ми можемо робити все, що завгодно, аби тільки мене не занесло куди-небудь у цей проміжок часу, бо його вже й так тіпає від моєї здібності вляпуватись кудись у саму невдалу годину. Навіть образилась. Але мене безпардонно заштовхали до Алєліних покоїв на примірку, й виставили охорону біля дверей – про всяк випадок.

Задоволено потираючи руки, Алєля втягла мене всередину, де на мою тушку миттю накинулись стрельницькі майстрині, натягуючи свій шедевральний витвір. Треба віддати належне: сукня дійсно була дивовижною! Срібляста тканина з рельєфним тисненням – по ліфу була прикрашена вишивкою. Мереживне болеро ледве прикривало мої плечі, а рукави закінчувались видовженим кутом, що тягнувся до середнього пальця, накидаючись на нього петелькою. Туфлі були обтягнуті тією ж тканиною. Виглядало ефектно. Мені навіть сподобалось. Тільки думка про саме весілля лякала.

Варто було уявити, що на мене дивитимуться десятки… якщо не більше… очей, як моє комашине стадо починало здригатись у судомах, погрожуючи померти наглою смертю. І реанімацію просили не викликати.

Я погоджувалась вийти заміж за професора – колишнього, й у присутності максимум кількох друзів – переважно його. Та, як завжди, грандіозно вляпалась.

Алєля ледь сльозу не пустила, милуючись мною, а я ледь не донькою її почувалась через це. Особливо, коли вона мене пташенятком називала. Хай там як, але відсутність батьківської турботи давалася взнаки. Мені ж залишились лиш спогади, та й ті – завдяки Ігорю. Я пам’ятала, як мама називала мене сонечком, а тато – зірочкою пожежонебезпечною, квітуючою колючкою й найкрасивішим діючим вулканом у світі… Багато б я віддала, щоб почути це знов… От і розплакались обидві. Уткнувшись у плече подруги, хлюпала носом, як дівчисько. І вона зі мною, гладячи мене по голові. Та це не завадило їй мало не прибити Ігоря, коли він спробував увійти до того, як вона сховає сукню.

Потрапивши, нарешті, всередину, Колвін якийсь час розгублено дивився на моє заплакане обличчя:

– Це ти так заміж за мене виходити не хочеш? – спромігся він хоч на щось.

Красно дякую, Ігоре Дмитровичу, за підтримку! Тепер в мені взагалі все волало, щоб завити, та стримувалась, як могла. Плакати перед ним не хотілось. Доволі вже сліз була продемонструвала йому. Ревіти при Алєлі – наревілись вже. Годі нервувати вагітну жінку! Тому, проковтнула підступний клубок у горлі, підвелась й, мило посміхнувшись, попрямувала до без двох діб чоловіка. Стала поруч, задерла голову й зухвало пирснула:

– Не дочекаєшся!

– А я вже порадів був! – похитав головою та клацнув мене по носі. – Алєля, я заберу її в тебе. Ти не проти?

– Начебто моє «проти» для тебе має значення! – хмикнула вона.

– Я ж людина ввічлива – мав спитати, – сміхотнув Ігор й потягнув мене за двері.

Не встигли ми увійти до своїх покоїв, як почався допит:

– Лєра, що сталось?

– Нічого, – спробувала запхнути назад клятий клубок, котрий, лиш зачувши питання, вирішив наочно покрасуватись, демонструючи повну протилежність моїм словам.

Ігор розвернув мене до себе. Його гарячі долоні лягли на мої щоки й він обережно здійняв догори моє обличчя, намагаючись заглянути в полохливі очі, котрі вперто тікали від його прискіпливого погляду:

– Ти мене дивуєш, – посмішка ледь торкнулась куточків його губ. – Ошкірюватись бісовому монстру, який натурально міг тебе виставити з аудиторії, а потім ще й завалити на першому ж іспиті – ти не боялась. Вилетіти на галявину, по котрій літали магічні закляття – теж не злякалась. Рвонути у пащу дракона – хто ж таке промине?! А відповісти на просте питання – в тебе ледве не зуби вистукують, – він пригорнув мене до себе. – Лєрка, що ще між нами стоїть?

Якщо не враховувати страх невідповідності, котрий так нікуди й не дівся, то нічого не стоїть. Але про це я промовчу: вислухати ще одну лекцію з приводу безпідставності моєї фобії – красно дякую! Якось сама з цим справлюсь.

– Все нормально. Просто спогади накотили, – власне, і не збрехала.

Руки Ігоря ще щільніше стиснулись навколо мене:

– Про батьків?

– Угу, – сховала обличчя на його плечі.

– А плакати при мені – для тебе це щось жахливе, – продовжив він.

Ніколи не мала сумнівів у Колвінській прозорливості. Йому, здається, й думки читати не треба.

– Я взагалі не люблю плакати, – промимрила у плече.

– Ніхто не любить плакати, – Ігор спробував відірвати мене від себе, щоб заглянути до дзеркал душі моєї, та я намертво сплела руки в нього за спиною, даючи зрозуміти непохитність мого рішення сховати ті дзеркала від зайвої цікавості. – Та, якщо вже так наболіло, то варто це зробити. Лєрка, – він розкуйовдив моє волосся, – я ж розумію, що окрім мене й Алєлі в тебе більше нікого немає…

– Мені вистачає, – обірвала його.

Хоча з приводу «вистачає» – дещо перебільшила. Але досвіду дружби з Лесею мені за очі вистачило. Якось в мене краще складаються стосунки з нелюдями. Вони хоч не прикидаються тим, ким не є.