Глава 28. Таємниці історії

Що б там Ігор не думав про свого діда, але той, судячи з усього, докорінно змінився з того часу, як розсварився з сином та невісткою. Я навіть припустити не могла, що він на стільки перейматиметься моїми проблемами, та ще й так розчулиться, забачивши мене. Складалось враження, що це я – його рідна онука, а не Ігор, котрий взяв та й втік нахабно.

– Я дуже вдячна вам, Креславе, за все, що ви зробили для мене.

– Ні, Валеріє, це я маю завдячувати вам. За декілька місяців ви змогли зробити те, що мені не вдавалось протягом майже півтора десятиліття. Навіть моя спроба допомогти Інгвару з омріяною лабораторією не здвинула наші відносини з мертвої точки. Та він би й не прийняв її, якби я не пішов в обхід нього, запропонувавши фінансування необхідної для Лукомор’я установи через міську владу Синьоозерська. Тільки після того, як на нього натиснув голова Ради – Ліснин, той погодився взятись за цю справу ґрунтовно й прийняти мою допомогу.

А хтось мені про порушену принциповість розповідав! Виходить, він опирався до останнього. А ще мене впертюхом називає. Хоча, не знаю, чи я змогла б простити знехтування моєю матір’ю? А, якби це згодом призвело б до її загибелі… Складно все. Та, гадаю, Креслав вже достатньо розплатився за свої помилки, і не тільки. Спочатку картати себе за смерть дружини, а потім ще й за синову з його дружиною. Хоча й опосередковано, та все ж. Ще й онук вовком на тебе дивиться.

– Ну, все, що я зробила, це… як доказ від протилежного, скоріше, – мої щоки, схоже, налились мов маків цвіт.

Врешті решт! Не так вже я й дивачила! От до тролів у Зимоліссі я точно не лізла. І Гражину кляту не чіпала, щоб вона мене труїла. Та й до Диворіччя не тікала і, якби хтось не надто старався у своєму акторстві, то й до Леськи не пішла б тоді. І до дракона тікати не довелося б заради нього ж! Тож, свої сивини дехто заробив власною впертістю та самовпевненістю! Не дивився б на мене, як на дитя нерозумне – може, й не бісилась би! Так він і сьогодні втік, навіть не попередивши – куди й навіщо?! І це він казав про те, що ми маємо чути один одного?! То чому ж я нічого не почула?! Я ще дістанусь чийогось горла і, бажано, щоб до того моменту в мене дійсно ікла відросли.

– Як би не було, дівчинко, але саме ти повернула мені онука. Я вже не сподівався на такий подарунок долі, – Креслав сумно посміхався, дивлячись на мене, але очі його зараз світились життям. – Але тебе щось непокоїть.

Ще і як непокоїть! І я навіть здогадуюсь, куди те занепокоєння понеслось. Дракон летючий! Вирішив з Ґаром по-чоловічому поговорити, так би мовити? Наче я не помітила, як він мене від озера тягнув, коли той за нашими спинами сидів і щось моєму милому казав. Шкода – не встигла розчути. Та це виправити недовго, чим я, при нагоді, й займусь. Колвіну скоро буде ніколи вгору глянути за справами князівства, тож, в мене буде можливість чкурнути до озера непомітно для декого, якщо тільки цей дехто охорону до мене не приставить. Але, якщо я поводитимусь, як слухняна дівчинка, можливо, й не приставить. Врешті, викрадати комусь мене вже сенсу ніякого немає. Мені так здається.

– Коли я давала згоду вийти заміж за Ігоря, він був усього лиш моїм викладачем, та й те – колишнім. А зараз я… слабко уявляю себе у ролі… княгині, – ледве вичавлювала з себе слова, але це мене також непокоїло нітрохи не менше, вганяючи у стан відчуття повної нереальності.

– Валеріє, – Креслав трохи поблажливо посміхнувся, – ви цілком здатні справитись з будь-якою проблемою. В цьому я вже неодноразово впевнився. Тож, і ця не зажене вас до кута.

– А… я можу вас спитати? – в моїй нерозумній голові спливли спогади не самі приємні, та прояснити їх мені конче було потрібно.

– Будь-що, дівчинко, на що я можу дати відповідь.

– Роман Ольв… натякав на якісь родинні зв’язки між нами. Просвітите мене з цього приводу?

Князь, на диво спокійно відреагував на моє питання, наче чекав на нього:

– Це – не секрет, Валеріє. Твій прапрадід був двоюрідним братом прапрадіда Романа по матері. Він був дуже сильним менталістом і талановитим алхіміком.

Мабуть, страшне сполучення здібностей, котрі він явно приклав не туди, куди міг би.

– Креславе, а вам відома його роль у тій війні?

– Тільки те, – зітхнув чоловік, – що він створив загін бойових менталістів, котрий завдав немало клопоту нашим військам.

– Тобто, – тепер вже я зітхнула, оскільки озвучувати наступне було нелегко, враховуючи, що хизуватись мені, як нащадку, не було чим, – вам невідомо про те, що він створив закляття, котре знищило чорних драконів?

Я вперше побачила такий подив на обличчі князя:

– Звідки… тобі це відомо?!

– Під час ініціації я багато якої інформації отримала – і про це також.

Він похмуро хитнув головою:

– Ні, тоді ніхто так і не зміг з’ясувати, хто конкретно стояв за вбивством чорних драконів. Частина драконів загинула, а частина – зникла, й ніхто не знає – куди. Найстаріший дракон, що вижив, віддав своє життя, щоб відновити Око Стрибор’я, але було вже запізно. Для мене новина, що за цим стояв Семунд Звентослав.

То ось як звуть мого предка! Не скажу, що приємно познайомитись. Взагалі, якось не щастить мені з моїми предками: одна – божевільна, інший – вбивця. Вони дров наламали, а мені з цим розгрібайся! А розгрібатись доведеться. Ґар одразу попередив про платню за ініціацію, і я погодилась. Можна і його зрозуміти: сто п’ятдесят років провести на ланцюгу у підземеллі, а тепер, хоч і на волі, та один, на самоті й без жодної рідної душі поруч. Навіть не хочу уявляти, що він відчуває. Я пам’ятаю, що відчувала, коли залишилась у нічному лісі наодинці. І пам’ятаю те видіння, де плакало мале драконча біля мертвих батьків. Він має право на свою справедливість.

– А куди ділись зниклі? Є якісь ідеї з цього приводу?

– На жаль, – князь розвів руками, – я можу покладатись лише на письмові джерела, а вони не повідомляють нічого, крім факту їхнього зникнення.