Глава 26. Повернення

Ігор кинувся до дівчини, підхоплюючи її на руки, та вона безвольно повисла в них. Здавалось – навіть не дихала…Його серце пропустило удар… Ноги підкосились і він просто осів на землю, притискаючи до себе нерухоме тіло.

– Лєра… Лєрка, будь ласка, – ледве хрипів він, тягнучись рукою до жилки на шиї.

Та цієї миті дівчина, схлипнувши, зробила різкий вдих, заповнюючи легені по максимуму, й закашлялась. Кілька хвилин пішло в неї на прочищання горла, після чого вона, вчепившись пальцями в його куртку, притиснулась до плеча, і вже звідти почувся також хриплий голос:

– Знаєш, Колвін: ще раз так зробиш – і я тебе вб’ю!

Ігор щільніше зімкнув руки навколо неї:

– Зроби ласку, – прошепотів їй у скроню, – просто зараз, щоб я більше не мучився. Навіть опиратись не буду.

– Ну, вже ні! – зловісно ошкірилась вона, здіймаючи обличчя догори. – Ти підписувався, щонайменше, на вісімдесят років, а хочеш зіскочити так швидко?! Не вийде, Ігоре Дмитровичу!

– Я не проживу не те, щоб ще вісімдесят, я й до вісімдесяти не доживу, – усміхнувся, – ти мене інфарктом раніше приб’єш.

Лєра відірвала голову від його плеча й перехопила погляд:

– У драканарів, як мені відомо, суперміцне здоров’я. А ще, вони – довгожителі, – глузливо викривила вона обвітрені губи. – Доведеться потерпіти. Хоча, – дівчина випручалась з його обіймів й підвелась, відвертаючись від нього, – якщо ви, професор, маєте таке непереборне бажання комусь мене сплавити – наполягати не буду.

Реакція була цілком прогнозованою, проте Ігор очікував каменепад на свою голову. Та Лєра лише хмари натягнула й навіть без блискавок. Майже. Він підвівся слідом за нею й спіймав за плечі, притягуючи до себе спиною:

– Ти ще мене зводнею назви, – занурився носом у її розтріпане волосся.

– А хіба ні?! – фиркнула вона, намагаючись видертись знов з його рук, та він лише щільніше зімкнув їх навколо неї.

– Лєр, я просив Влада тільки приглянути за тобою, щоб ти вже зовсім самотньо не почувалась, мало того, що не в знайомому місті, та ще й у чужому світі, – видихнув приречено, розуміючи, що просто так вона йому не подарує витворене.

Лєрка розвернулась в його обіймах, і блискавки в нього все ж полетіли:

– А ти подумав про Влада?! Як йому вся ця ситуація?! Як… я?!.. Ти… ти просто впхнув мене… як… Чорт! Колвін! – її кулаки все ж врізались в його плечі, хоча він чекав ляпаса. – Ненавиджу тебе!

Він тоді взагалі не думав про когось ще. Його трясло лише від однієї думки про те, що вона піде не просто від нього – з життя! І, що на цьому тлі буде відчувати Влад – йому було все одно. Так – егоїстично. Але він рятував її від неї ж. Правильно, чи ні? Та чорт його знає, що в цьому житті правильно?! Чорний дракон нікуди не дівся і можливість втілення власного нічного жаху стала ще більш реалістичною. Та зупиняти це невгамовисько, здається, марна праця. Зняти його ментальний блок – мало кому вдавалось. А зняти його самотужки?! Не маючи ніякої теоретичної бази?! Кни́жку вона прочитала вночі… Як?!

Та відпустити її тепер він вже не зможе. Спробував. Легше було б померти з такою ломкою. Вдруге йому через це пройти буде вже несила. А той жах? Їм завжди вдавалось виборсатись з усього. Може, й з цього виберуться.

– Лєрка, я не буду виправдовуватись. Я справді боявся, що ти можеш загинути. Ти сама читала: подібні ініціації далеко не для всіх закінчувались щасливо, як і звичайні, – він опустив погляд на неї. – Що б ти на моєму місці зробила?

Ігор бачив, як виграють її жовна, як палають очі, як рветься з її язика щось болюче, щоб вразити його десь у серце. Одного разу їй це вже вдалось, хоча й заслужено: тоді він також керувався лише власним розсудом та чистою логікою. І з точки зору логіки – він мав рацію. От тільки не завжди ця сама логіка до місця, а він за стільки років звик покладатись лише на неї. Лєрка ж розірвала всі шаблони! І логіку поламала. Може, й справді: до біса ту логічність?! Жити, як живеться, й проблеми не пробувати переламувати на емоціях, бо його вже дійсно заносить!

– Щонайменше, – було помітно, як Лєрка стримує вибух, – спробувала б зрозуміти й поговорити, – скрегіт зубів приховати не вдалось.

– Правда?! – Ігор аж закашлявся, притлумлюючи сміх. – Поговорити?!

Вона сіпнулась в його руках, та він не випустив, вирішивши чомусь, що так її вибухонебезпечність дещо менша.

– А ти слухаєш?! – рикнула, знов ляснувши по плечу. – Ти все вирішуєш сам! Сам! Наче я несповна розуму! Якщо я настільки недолуге створіння з твоєї точки зору, то мені нема чого робити поруч з тобою!

Виверження вулкана почалось, й він притиснув її до себе ще щільніше:

– Цього я не казав. Ти просто вперта. І твоя впертість мене лякає, – він притиснувся губами до її чола. – Ти права. Я звик приймати рішення і не питати з цього приводу чиєїсь думки. За родом моєї діяльності мені доводиться робити це швидко, тому що від цього може залежати чиєсь життя. І я дійсно злякався за твоє.

– Це все? – тон її був сухим і колючим.

– Синичко, я кохаю тебе. І я… наробив помилок, – Ігор спробував зазирнути їй в обличчя. – Давай домовимось: я не буду тиснути, а ти не будеш критись від мене зі своїми рішеннями.

Лєркині брови злетіли пташиними крилами:

– І ти можеш гарантувати, що будеш вислуховувати мене перш, ніж почати роздавати накази?!

Боги! Це капосне творіння з нього мотуззя в'є! Її рішення, частіше за все, на вістрі леза! Але дійсно: ліпше почути їх до того, як вона спробує втілити чергову авантюру в життя.

– Я обіцяю чути тебе, але обіцяй, що й ти будеш робити те саме.

Дивно, але вона перестала пручатись, здійняла голову й потяглась рукою до його обличчя, як йому здалось, та торкнулась скроні:

– Це через мене?

В її очах не було більше блискавок – скоріше, туга. Ігор перехопив її руку, притискуючи долоню до губ:

– Ні, синичко. Через мене. Я сам винен.