Глава 25. Ініціація

Ігор третю ніч приходив під її спальню. Це вже було, як наслання. Його особистий наркотик, позбутись якого був просто не здатен. Він циркулював в крові й видобути його можна було лише з самою кров’ю. Тепер, коли емоції дещо стихли, Ігор і сам вже був не радий тому, що витворив. Можна було спробувати вмовити цього впертюха! Довести їй, що браслети вдасться модифікувати! Можна було… Та все вже зроблено. Можливо, так дійсно буде краще, хоча б для неї.

Він прислухався до її дихання, а натомість почув стогін, і за ним одразу ж – своє ім’я. Мимоволі його кулак врізався у підлогу, і Лєрка, на жаль, почула звук, підскочивши у той момент на ліжку. Врятував Тиміш, промарширувавши до спальні, мов би це він шумів. Та, коли Ігор почув оте «бісів монстр», йому й дихання забило. Там, в Зимоліссі, вона випалила йому у відповідь, що «кохає того бісового монстра»…

Він же заблокував її пам’ять! Як?! Спогади не повинні були прориватись. Але з Лєркою завжди все було не так.

Та довго роздумувати йому не дали, оскільки дівчина зібралась пити чай. Поки було темно, він підглядав за нею, не розуміючи, яким чином вона це відчувала, кожного разу повертаючись на його погляд. Так само, як і колись на лекціях: варто було йому на неї глянути, як одразу ж натикався на її очі.

Повернувшись до Стрибор’я, Ігор знов зачинився у кабінеті. Все, чого він хотів – відмотати час назад й переграти наново. Цієї ночі він не пішов туди, бо вже не міг поручитися за те, що не кинеться до неї. Але й поспати йому не вдалось: практично всю ніч він міряв кроками кімнату, намагаючись не дати собі знов зірватись до Лукомор’я. Про що сильно пошкодував, коли по обіді з ним зв’язався Влад й заявив, що Лєра зникла.

Це вже було занадто! Вкотре?! Цього не могло бути… Він негайно відправився до таунхауса. Влад чекав його на ґанку і вперто ховав погляд.

– Чому ти вирішив, що Лєра зникла? – навіть вітатись не став, бо ж було не до цього.

– Вона…, – хлопець змовк, знов відвертаючись.

– Вла-а-а-д! – гаркнув вже не стримуючись.

– Вона все знає, – випалив і знітився.

Ігор ледве стримався, щоб не врізати йому. Він же просив наглядати за нею, і Влад заприсягся, що нічого їй не розкаже…

– Як?! – Колвін скреготав зубами, заводячи руки за спину, поки не почав ними махати.

– Ми гуляли в парку…

– Ближче до діла! Поляков!

Той похмурився:

– Поки я ходив за морозивом, до неї підбіг Артем Дубовський.

В Ігоря серце ухнуло: такі випадковості більше були схожі дійсно на знущання долі.

– Не знаю, що він їй сказав – бачив тільки, як Ольга сина відводила від неї, – продовжив хлопець, – та після цього Лєра наїхала на мене, вимагаючи, щоб я розказав правду про ці три місяці та її «кому».

– І ти, звісно ж, розповів! – Колвін готовий був спопелити того.

– Вона вміє не залишити вибору, – огризнувся Влад.

Ігор, як ніхто інший знав, на що це невгамовисько здатне! Та легше йому від цього не ставало.

– Вільний! – він штовхнув двері, ступаючи до передпокою.

– Я хочу допомогти, – почав був той, та Колвін і слухати не став.

– Вже допоміг, – процідив, обернувшись до нього. – Позбав мене своєї присутності! – ляснув дверима перед його носом. – Христина!

– Чого так галасувати?! – домовичка вийшла з вітальні.

– Коли пішла Лєра?

– Зранку, – знизала плечима жінка.

– Що сказала?

– Гуляти. З Владом, – втупилась в нього. – Та що сталось, Дмитричу?

– Що сталось? Влад про цю прогулянку чомусь нічого не знає, – Ігор увійшов до вітальні. – Вона давно прокинулась?

– Та вона й не спала: всю ніч у кабінеті простирчала.

А от це вже зовсім йому не подобалось. Він влетів до кабінету: на столі лежала книга, і він вже знав – про що вона...

На станції Світлоярського порталу підтвердили, що Соколовська Валерія відправилась до Стрибор’я ще декілька годин тому. У Драгославі підтвердили її прибуття. За допомогою пошукового закляття він навіть відшукав місце, де її слід обривався. Скоріш за все, вона використала портальний камінь: коштів на її рахунку було достатньо, щоб його придбати.

Начхавши на всі правила й перестороги, він злетів драконом просто зі скверу, де обривався Лєркин слід. Не треба було й гадати, куди вона попрямувала – головне, щоб живою залишилась.

Він опустився неподалік від озера. Чорний дракон лежав на березі, а Лєра, скрутившись калачиком, посеред його лап. Цей велетень явно переважав своїми розмірами звичних стриборських драконів. Він спокійно спостерігав за тим, як Ігор наближався. Його золотисті очі періодично зблискували, коли на них потрапляли сонячні промені, що інколи вистрибували з-за хмар, а луска вигравала, мов би була текучою. Сам же він навіть не поворухнувся.

Процес ініціації вже йшов, оскільки Лєра не реагувала на звуки. Ігорю залишалось тільки чекати – майже добу. Він опустився біля одного з каменів, що був ближче до озера й віддавав, на диво, теплом – мабуть, десь під землею теж було гаряче джерело, а йому не завадить зігрітись: його руки були холодними й тремтіли. Ігор не пам’ятав, щоб вони в нього коли-небудь тремтіли, хіба що – від втоми. Та він збожеволіє з цим дівчиськом! Таке враження, що простіше погоджуватись на всі її авантюри – будуть обходитись меншою кров’ю, ніж намагатись її зупинити. Все одно ж зробить по-своєму! За що йому дісталась саме така?!

А чи була йому потрібна інша? Та якого біса?! Він і так вже давно зрозумів, що йому потрібна саме ця ідіотка з усіма її вибриками! Варто було усвідомити, що це руде чудовисько зникло з його життя, як готовий був піти на будь-що аби повернути її. Йому просто життєво необхідно було чути її тихе сопіння вночі. Відчувати тепло її долоні на своїх грудях. Торкатись цілунком напіврозкритих вуст вранці – ще сонних, але таких манливих. Занурюватись в ті два синьо-зелених озера, що обдавали його своїми дражливими хвилями, як тільки-но вона прокидалась.