Глава 24. Ключ до себе

Ігор ніжно прикусив мочку мого вуха, обпаливши те своїм лихоманковим диханням. Потім, пестливими цілунками почав прокладати доріжку вниз – до плеча, обережно прикушуючи і його. По шкірі пронеслась шалена хвиля, змиваючи залишки здорового глузду. А його губи спускались все нижче, нижче, нижче…

«Знайди ключ до себе!» – переді мною сяйнули золотим вогнем чиїсь величезні очі, а за мить я побачила політ чорного дракона…

Підскочивши на ліжку, я ледь не задихалась від вже мого лихоманкового дихання та скаженого серцебиття, що відлунювало аж у голову. Ігор?! Серйозно?! Я коли-небудь спекаюсь цього крижаного монстра?! Хоча уві сні він був далеко не крижаним. Боги! Чотири роки мого реального життя він мене допікав, а тепер вирішив взагалі спалити?! Коли я встигла закохатись в це чудовисько?!

Ні, ну, на руках в нього у тому Прикордонні мені навіть сподобалось. І лікування моєї «стражденної» ноги – також. Це було чуттєво, приємно… і до біса хвилююче! От тільки цього мені й не вистачало. Хто я – хто він?! Знайда Соколовська – без кола й двора… Добре, двір – є, завдяки йому ж. І спадкоємець якогось там князя Стрибор’я! Контрастна парочка – саме на перші шпальти! От тільки все це – у моїй запаленій уяві. І вже котру ніч. Я так скоро збожеволію!

– Бісів монстр! – так – не втрималась, рикнувши вголос. – Навіть уві сні дістав!

З-за дверей долинув якийсь шерхіт.

– Тиміш? – вдивлялась у темінь з надією й страхом.

Я помітила щілину, хоча точно пам’ятаю, як зачиняла двері, та до спальні діловито зайшов кіт й з погордливим виглядом застрибнув на ліжко, підлізаючи мені під руку. Невже це він двері прочинив? Ну, якби вони відкривались всередину – в мене б сумнівів майже не було, хоча цю ручку він крутнути не міг. Але ж вони прочинялись назовні…

– Христина-а-а, – сторожко покликала доманю, бо ж характерець в неї – ховайся!

– От не спиться тобі посеред ночі! – з’явилась вона зовсім не з того боку, де я її чекала, змусивши мене ледь не гикнути з переляку. – Чого тобі?!

– В будинку хтось є, – пересмикнула плечима від несподіваного морозця, що пронісся моєю спиною.

– Звісно, є, – хмикнула та. – Я, ти й, – кивнула на Тимоша, – цей нахаба!

– Чому одразу нахаба? – почесала за вушком муркотливе золотце.

– Тому, що зжер усі булки, котрі я замовила, – блиснула вона очима, що посеред нічної темряви виглядало дещо зловісно. – До крихти, – процідила вона наостанок.

– Тимошу, – обняла лохматика, – котам не можна їсти тісто – живіт болітиме!

– Тобто, сам факт їх пожирання – тебе не обурює?! – сердито пирхнула домовичка.

– Це ж кіт! Що ти від нього хочеш? Не треба було залишати їх на видному місці, – ненажера увімкнув тракторця на повну гучність, тицяючись головою мені в руку. – То в будинку точно нікого, крім нас?

– Хіба що – миші! – закотила та очі. – Бо ж цей ледацюга вміє тільки за булками полювати!

Домовики ж завжди помітять когось стороннього? Трохи заспокоївшись, впала на подушку:

– Дякую, Христино! Пробач. Мені, мабуть, спросонку щось примарилось.

– Та ще б! Так стогнала!

Увігнати мене в іще більше почервоніння – це треба вміти. Христина вміє…

– Мені жах наснився, – буркнула, гадаючи, чи видно у цій темряві, як я зараз палахкочу.

– Угу, – закивала вона головою, – і звуть його – Ігор.

Та щоб тобі! Я ще й ім’я вголос промовляла?! Точно – божеволію.

– Тобі вчулось, – потягла на себе простирадло, спихаючи невдоволеного Тимоша.

Та Христина, мабуть, вирішила мене доконати. Присівши на краєчок постелі, вкрадливим голосочком проворкотіла:

– Він тебе цілував? Сподобалось?

Я раптом задихнулась: перед очима промайнула якась, ну, дуже гаряча сцена – може, й зі сну, не пам’ятаю. А в голові пролунало: «Кохаю тебе, синичко…» Боги! Що це таке?! Я дійсно божеволію?.. Під горло підкотив клубок, і втримати його мені знов не вдалось. Та що зі мною?! Ніколи ж не була плаксою!

– Гей! Ти чого? – Христина потягнулась рукою до моєї щоки, витираючи сльози, що нестримно вже текли ними. – Та не звертай ти на мене уваги! В мене ж язик без кісток! Що я зроблю? Ну, хочеш – прикушу його?

Вона навіть демонстративно висунула його, затискаючи зубами.

– Не хочу! – підхопилась, обіймаючи її. – Хто тоді буркотітиме? Буде нудно, – схлипнула.

– Тю! Не вгодиш! – все ж буркнула вона, обіймаючи мене. – Лягай вже спи!

Мотнула головою:

– Краще чаю, – бо ж спати не хотілось зовсім.

З-за дверей знов почувся шерхіт. Перехопивши мій погляд, Христина аж гарикнула:

– Тиміш! Ну, сил же нема ніяких з тобою! Марш мишей ганяти, ледарю!

Кота, мов змело з ліжка й він, гучно тупаючи, вилетів за двері.

– Тобі з м’ятою? – глянула на мене.

– З чебрецем, – навіть не знаю, чому з цією травою – щось в пам’яті спливло.

Христина підвелась й рушила до виходу. А мені зараз зовсім не хотілось залишатись на самоті, тож, зірвавшись з ліжка, понеслась за нею:

– Я з тобою!

– Я що – чай не заварю?! – пирхнула та.

– А вдвох веселіше!

З чашкою чаю я вмостилась у кріслі в кабінеті. Мене зацікавила книжка про загадки пам’яті та ментальні блоки, в тому числі – приховані. Чомусь відчуття того, що я щось забула, мене не полишало. Можливо, це дійсно посттравматичний синдром, котрий, як обіцяла Дубовська, має з часом розвіятись? Але, якщо я зможу цей процес прискорити – гірше не стане.

Поки читала, весь час здавалось, що на мене хтось дивиться з вітальні крізь прочинені двері – сидіти у зачиненій кімнаті бажання не було. Та скільки б я не вдивлялась у темряву – нікого я там не бачила. Мабуть, все ж наслідки травми даються взнаки.

Ранок увірвався несподівано, влетівши до вікна пташиним лементом та прохолодним вітерцем. Просиділа над книжкою всю ніч: цікава річ – менталістика. Треба буде й на цю спеціальність записатись в університеті. А до занять залишилось лише три дні.