Глава 23. Життя без неї

Портальний камінь вивів їх просто до таунхауса, де Ігор придбав помешкання для Лєрки. Свій будинок у Синьоозерську він продав: повернутись туди він все одно більше не зміг би навіть на короткий проміжок часу. Бачити ті стіни, де все нагадувало б про неї, і знати, що поруч її більше не буде – це було понад його сили. Йому навіть йти поряд з нею – було вбивчим…

…Рішення заблокувати її пам’ять далось нелегко. По Лєркиному пручанню, коли він спіймав її практично в порталі, було зрозуміло, що вона вже не зупиниться й ідею з ініціацією не полишить. Такій цілеспрямованості та впертості можна було лише позаздрити, якби вони не вели її до самознищення.

Навіть, якби чорні дракони досі існували й спокійно жили на березі озера, він би не підпустив її до них, оскільки фінал ініціації ніколи не можна було спрогнозувати заздалегідь, наскільки йому відомо. А, враховуючи стоп’ятдесятирічне ув’язнення єдиного нині живого чорного дракона, він тим більш не підпустить до нього Лєрку – невідомо, що в того зараз у голові відбувається. Але ж їй начхати на всі аргументи! Якщо вона вже вбила собі в голову якусь ідею, то заради її досягнення – впхне цю свою голову і в пащу дракону! От тільки він миритись з її смертю не збирається. А той його сон явно тепер має всі шанси збутись.

Тієї ночі Ігор, знов вдягнувши браслети, кілька годин просто лежав, обійнявши Лєрку. Слухав її дихання, всотував її аромат, вкарбовував до пам’яті кожну її рису. Так, він готовий був відмовитись від неї, аби вона жила, і жила щасливою. З ним – щастя їй вже не побачити.

Як же швидко все скінчилось! Стільки йти до того, щоб бути разом з нею, і тепер, коли залишився буквально один крок – відмовитись. Хотілось завити. Він коливався. Відривати себе від неї доводилось з кров’ю, і це було боляче… Якоїсь миті Ігор вже був готовий відмовитись від свого рішення, та в пам’яті спливла бачена ним сцена Лєркиної смерті в нього на руках під рев чорного дракона, й всі сумніви зникли в одну мить.

Він зірвав з її вуст останній поцілунок, і вона, навіть приспана, відповіла йому. З його грудей вирвався стогін: це вже було просто самокатуванням! Відірвавшись від неї, Ігор зняв браслети й поклав долоні на скроні дівчини…

***

…Вони стояли перед двоповерховою будівлею на шість хазяїв. Лєрине помешкання було другим справа. Невеликі квітники вздовж доріжки до сходинок рясніли рудою рудбекією, а під вікном ріс кущ троянди.

Ігор прочинив двері, пропускаючи дівчину вперед:

– Прошу.

Лєра, ошелешено роззираючись, зробила декілька несміливих кроків до передпокою:

– Ігоре Дмитровичу, – знов почервоніла, пробуджуючи в ньому болісне відчуття дежавю, наче все починалось спочатку, – я не певна, що це все доречно. Мені б вистачило й гуртожитку, – вона повернулась до нього з винним виглядом. – Ну, правда ж.

– Валеріє, ми вже обговорили цю тему з вами. Помешкання оформлено на вас і це вже не обговорюється. Захочете продати – ваше право. Але завважте, що звідси до університету пів години ходу по досить мальовничому парку, – він говорив і боявся завершення розмови, тому розтягував, як міг. – Коштів на вашому рахунку вистачить, щоб спокійно вчитись, і це не обговорюється також. Я вам винен.

– Що?! – вона аж скинулась. – Що – винні?

– Через мене ви ледь не загинули. Тож, це дуже невелика компенсація того, через що вам довелось пройти.  

Лєра поморщилась, наче намагаючись щось пригадати, й хитнула головою:

– Я не пам’ятаю.

– Я пам’ятаю, – він теж поморщився, згадуючи скільки разів вона ледь не загинула, – і цього достатньо, – Ігор кивнув у бік вітальні. – Ходім знайомитись з мешканцями.

Дівчина здивовано скинула брови:

– А… тут хтось… мешкає?

– Зараз побачите, – посміхнувся він.

Вони пройшли до просторої кімнати, де на них, звідкись з-під сходів, що вели на другий поверх, вискочив здоровезний майже рудий, с золотистим відтінком шерсті, кіт, голосно нявкнувши. Він миттю підскочив до Лєри й почав тертись об її ноги, задоволено муркочучи.

– Це – Тиміш, – Колвін тільки усміхнувся, позираючи на те, як той пройдисвіт підлещувався до хазяйки. – Я взяв на себе сміливість запустити сюди його, оскільки він вештався біля вашого ґанку. Кажуть, це добра прикмета, – він повернувся до дівчини. – Ви не проти?

Та вона вже присіла біля кота й запустила свої тонкі тендітні пальці в його хутро, наминаючи тому то вуха, то загривок. Ігор нервово зглитнув клубок, що підкотив під горло від спогадів тієї ночі у Зимоліссі, коли Лєрка змусила його обернутись тигром. Він би все віддав, щоб повернутись туди знов.

– Хто ж може бути проти такого красунчика?! – вперше посміхнулась вона після свого «пробудження».

Ігор не міг вже спокійно на це дивитись – навіть дихати стало важко. Груди немов у лещатах хто затиснув.

– Христина! – покликав він, відвертаючись.

Домовичка вийшла з кухні й, склавши руки на грудях, втупилась в Лєру, що в цю мить чесала котяче пузо:

– От балуй, балуй його! – невдоволено буркнула. – Сама потім гайнеш десь, а він мені проходу не даватиме!

– Христина! – рикнув на неї Ігор.

Дівчина тим часом підвелась й дивилась широко розкритими очима то на свої руки, що аж світились, то на доманю:

– Мені хтось щось пояснить?

– А що тут пояснювати? – фиркнула Христина. – Я тут по хазяйству. Що не зрозуміло?

– Це, якраз, зрозуміло, – Лєра, спантеличена не дуже радісним вітанням, розгублено повернулась до нього, піднімаючи догори вогнисті долоні. – А це?

– Це? – Ігор і сам розгубився, забувши про той ефект, та на ходу вигадуючи пояснення. – Кіт, судячи з усього, добре влився в енергоструктуру дому, а, оскільки ви тут тепер хазяйка, буде таким чином ділитись з вами домашньою енергією.

– І, що мені з нею робити? – вона раптом стала так, що сонячні промені потрапили на її обличчя й ковзнули по очах, висікаючи з них синьо-зелені бризки та змушуючи примружитись.