Глава 22. Почни спочатку

З горем навпіл розплющивши очі, я довго намагалась зрозуміти: де я взагалі знаходжусь? Підвівшись на ліктях, роззирнулась: кімната невелика в приємних бірюзових тонах. На стіні навпроти – дві картини з пейзажами. Один – ранковий, другий – вечірній. Логічно: бодай одна пора доби у людині в пріоритеті. Ще лівіше – двері до ще однієї кімнати? Набір меблів – мінімальний. Невеличка шафа в куту, справа від ліжка – тумба, зліва – столик та стілець. На тумбі – кристал у вигляді напівкулі. Якби не цей кристал і квіти на підвіконні, вирішила б, що я у лікарні: судячи з вигляду – приватній.

Поступово пам’ять почала вивуджувати останні події, що в ній збереглись. Я, Колвін і Влад йшли нічним лісом до якогось порога, через котрий, можливо, довелося б прориватись з боєм. А от сам бій я майже не пам’ятала: лише якісь яскраві спалахи. Скільки не напружувала пам’ять – нічого. Та мої спроби щось пригадати ще – були перервані звуком, що йшов від дверей.

До кімнати увійшла невисока струнка, немов виточена з порцеляни, жінка років за тридцять. Вона привітно посміхнулась, сяйнувши на мене великими яскраво-блакитними очима:

– Прокинулась? Нарешті.

Про що це вона?

– Пробачте? Хто ви, і де я?

Жінка підтягнула стільця до ліжка й опустилась на нього:

– Давай знайомитись, – знов посміхнулась вона. – Мене звуть Ольга Дубовська. Я – завідувачка цілительського корпусу Синьоозерська і, на даний момент, твій особистий лікар. Ти отримала досить серйозну травму від рикошету ментального аркана й пролежала в комі майже три місяці.

Тобто, все це правда: магія, інші світи, незрозумілі істоти (згадала Власія!), і я в усе це вляпалась… Тільки мені могло так пощастити! Ще й в комі все літо провалятись! Повний комплект радощів.

– А Синьоозерськ?.. – здійняла погляд на лікаря.

– Це місто у Прикордонні Лукомор’я.

Ясніше не стало:

– Лукомор’я?! Оте – казкове?

Дубовська розсміялась:

– Це у твоєму світі воно – казкове. А для нас – цілком реальне, – вона враз посерйознішала. – З цим в тебе ще буде час розібратись, і буде кому роз’яснити. Мене ж цікавить стан твого здоров’я. Фізичний, – вона окинула мене поглядом, – як я бачу, практично в нормі. А сама як почуваєшся?

Як я могла почуватись? У чужому світі. Одна. Знов одна – повністю! Ні друзів, ні…

– Там був Влад. З ним все гаразд?

– Поляков? Його було поранено, та вже давно бігає, й до тебе не раз прибігав – мало не кожного дня.

Владька… Ну, хоч один друг, здається, все ж в мене є.

– А-а-а… Колвін?

По обличчю жінки пронеслась тінь, посмішка потьмяніла, та вона все ж тримала її:

– Колвін просив сповістити його, коли ти прийдеш до тями. Мій обов’язок – поставити тебе на ноги, а далі вже він опікуватиметься тобою. Він же й пояснить все, що тобі потрібно знати. А поки, – вона підвелась, явно з бажанням завершити розмову, – я віддам розпорядження, щоб тобі принесли вечерю.

– Вечерю? – глянула на вікно.

– Вже вечір, Валеріє, – лікар прочинила двері. – Відпочивай.

На диво, почувалась я чудово, як для людини, котра три місяці валялась непритомною. Хоча, згадуючи місцеві методи лікування, це, можливо, і не дивно. Я пам’ятала, як професор «ремонтував» мою ногу. Зараз та сцена, що постала знов перед очима, виглядала дещо хвилюючою, якщо забути про її магічну складову. І чомусь вона мене хвилювала більше, ніж ма́ла б.

Підійшла до вікна. Чудова місцина для зцілення людей: навколо був чи то парк, чи то ліс. Крізь прочинену віконницю долинав пташиний спів, влітало тепле повітря, насичене останніми ароматами літа, вчувався шерех листя.

Мої споглядання перервали вечерею, що принесли. Якщо так годують у лікарні, то я боюсь уявити – чим годують у місцевих ресторанах, чи що тут мається у наявності в якості подібних закладів?!

Від вигляду млинців з червоною ікрою, салату з авокадо, смаженої картоплі та повної вазочки фруктів в мене прокинувся скажений апетит. А після ситної вечері я, на диво, знов захотіла спати, наче не виспалась за три місяці! І таки заснула. А вранці ледь не згоріла від спогадів про сон, що бачила вночі… Те, що там відбувалось між мною та Колвіним – кидало мене то в жар, то в холод. Оце так фантазія! З яких пір я стала дивитись на головне чудовисько свого життя, не як на викладача, а як…

У двері постукали й заглянула Дубовська:

– Доброго ранку! – вона наблизилась до мене. – Як ти сьогодні почуваєшся?

– Дякую. Добре. А коли я зможу звідси вийти?

Гарне питання я поставила! Коли? Та, головне питання – куди?!

– Через пару днів, – кивнула жінка, прискіпливо спостерігаючи за мною. – Я хочу впевнитись, що з тобою дійсно все гаразд. Ліки тобі вже не потрібні, а от відвідати релаксаційну кімнату – не завадить. Після того, як піде твій гість, підійдеш до чергової на коридорі й вона тебе проводить.

– Гість?!

– Так, – Дубовська якось сумно зітхнула й зникла за дверима, пускаючи відвідувача.

– Ігоре Дмитровичу?! – здається я почервоніла до кінчиків мого і без того червоного волосся, згадуючи свій сон і те, що ми там з ним творили на пару.

Чоловік увійшов до палати, підтяг стільця до ліжка й присів поруч:

– Як ви почуваєтесь, Валеріє?

Що я мала відповісти, коли лише друга доба, як я вийшла з коми – зі слів лікаря.

– Мабуть, добре, – знизала плечима.

Я ковзнула поглядом по руках професора: вони були у рукавицях. Літом?! Дивно. Він помітив мій подив і якось сумно, я б сказала – сутужно, посміхнувся:

– Вимушена необхідність.

Щось ворухнулось зсередини чимось болючим до сліз, й сама не розуміла: чому? У серці шкреблося пазурами, наче його розідрати хто намірився!

– Вас було поранено? У тому бою?

Очі Колвіна потьмяніли, він хитнув головою:

– Ні, – здавалось, що слова даються йому понад силу, – не мене. Це – інше. Мій обов’язок.

Моє обличчя, мабуть, досить красномовно демонструвало те, що роїлось в моїй голові, оскільки професор одразу ж продовжив: