Глава 20. Прокляття

Відчуття повертались до мене поступово. Спочатку тіло: я його відчувала, та поворухнутись деякий час було несила. Потім з’явилась рухливість в пальцях, кистях, змогла ворухнути стопою. Як же це неприємно! Все наче заніміло! Це від падіння? Хоча болю так і нема. Може, я взагалі розбилась і це моє посмертя? А все, що я бачила, просто галюцинації вмираючого мозку? Моє підсвідоме бажання нормальної сім’ї, що втілилось таким чином. Так, це була майже ідеальна картинка мого потенційно можливого життя, котре так і не сталось. Шкода…

Люблячі батьки. Люблячий чоловік. Омріяне навчання. Все, що потрібно для щастя. Навіть труднощі, щоб не було вже зовсім нудотно-солодко! Тільки – не справжнє! То де ж я, і що зі мною?

– Тобі ж справді сподобалось? Чи не так? – пролунав знайомий голос.

Тварюко! Створити в моїй уяві цілком реалістичну картинку щасливого життя, подражнити ним, а потім повернути до суворої реальності! Ідеальний варіант задля маніпуляції! Щось на зразок загальновідомої гри – поганий-добрий поліціянт, котру я вже проходила, – тільки на рівні подій. 

Рухливість нарешті відновилась і я змогла розклепити очі та сісти. Моє місцезнаходження дивним чином не змінилось: я так і залишалась в тій самій печері, повній кришталю. 

– То як? Хотіла б прожити спокійне щасливе життя? – голос йшов з-за спини.

Розвернулась: моя дуже давня родичка дивилась на мене з погордою й роздратованістю. Роздратованість? Я зламала якісь її плани от просто зараз? Оскільки до цього вона виглядала досить певною в собі. Чи Ігор доламує?

– Я можу тобі його забезпечити, – продовжувала вона заманювати мене до відвертої пастки. 

– Мене не цікавлять ваші пропозиції, – я нарешті знайшла сили підвестись з підлоги, хоча ще трохи хитало.

– Подумай, – жінка наблизилась до мене. – Живі батьки. Ти зможеш відмотати все до самого початку й прожити щасливе дитинство разом з ними. Ніякого болю. Ніяких втрат. Все, як ти захочеш.

– Надто гарно, щоб бути правдою, – відступила від неї, розумно розсудивши, що ліпше буде триматись дещо на відстані.

– Але це так! Ти можеш прожити будь-який з варіантів свого життя за власним сценарієм, вибудовуючи його так, як тобі заманеться. Абсолютне занурення та відчуття реальності! – вона промовляла це з таким запалом, немов рекламний агент, життя котрого залежало від успіху його реклами. 

Що вона сказала про занурення?! Абсолютне?

– Тобто, – окинула її іронічним поглядом, – це буде просто реалістичною ілюзією? І я маю пристати на подібне?!

– Ти не зможеш відрізнити її від реальності. Тільки, коли прокидатимешся по закінченні. Але кожного разу ти зможеш запускати новий сюжет, або прокручувати старий наново, – вона спробувала посміхнутись мені, наче й справді улюбленій родичці.

– Ну, то й проживайте собі все, що вам завгодно! Облиште нас з нашою реальністю! – її спроба купити мене, як безмозке дівчисько, починала вибішувати.

– Тебе не влаштовує твоя реальність! То, чому ж тобі не проміняти її на омріяну?! – вона безпардонно тиснула на мене.

Очі Даяни гарячково виблискували й здавались дещо безумними. Та це й не дивно, враховуючи скільки сотень років вона простирчала тут, навіть якщо й жила часом у своїх ілюзіях. Але, судячи з її наполегливості, ті ілюзії не надто вже й влаштовували. Тож, це була спроба продати свідомо протухлий товар. 

– Мабуть, тому, що я хочу жити реальне життя, а не ілюзорне.

Її досить привабливе обличчя враз перекосило зловісною гримасою:

– Ти не вийдеш-ш-ш звідси! – ледве не по-зміїному прошипіла вона й, змахнувши рукою, відкинула мене, навіть не торкнувшись, до протилежної стіни. 

Врізатись у поверхню, втикану купою кристалів з далеко не закругленими вістрями – було більш, ніж не комфортно. Дякувати, хоч не нанизалась на них, як метелик на шпажку. Уявляю, скільки синців буде на моїй спині! І на п’ятій точці також – після не м’якого приземлення.

В голові раптом знов почувся голос Ігоря: «Шукай невідповідності».

Чорт! Які?! Які тут невідповідності?! Звідки я можу знати, що тут чому відповідає, чи – ні?! А моя божевільна родичка вже знов неслась на мене. 

Думай-думай-думай, Лєра! Це ж – Сховище! А в ньому повинно бути повно всякого стародавнього мотлоху. Ти хоч щось подібне тут побачила? Ні! Чому? 

Я підскочила на ноги та рвонула в бік від розлюченої фурії, по ходу метикуючи, що ж я випускаю з виду? Які іще невідповідності? Невже не можна було підказати нормально?! Чому вічно загадками?! Чому завжди зі складнощами?! Ідіотські правила! Ідіотське життя! Отримала черговий удар, полетівши до чергової стіни. І родичі деякі – ідіоти! У прямому сенсі цього слова.

Поки стрибала, ухиляючись від ударів божевільної прапра- – хтозна-скільки там цих пра- – бабці, ловила думку-втікачку про кляту невідповідність. Що тут було не так? Ну, немає зброї та дорогоцінностей. Може, їх в іншому місці переховують? Що ще? 

Я ухилилась від чергового удару й помітила, як моя рука раптом пройшла крізь камінь… Що?! Виходить, я тут не фізично?! Знов той виліт з тіла? І весь мій біль – просто ілюзія?! Та, щоб ти тут ще стільки ж років відсиділа, дорога бабусечко! Нічого особистого, але не я на тебе напала! І прив’язувала тебе до цього місця також не я! Самій приспічило себе до цього місця пригвинтити, а тепер власне рішення не влаштовує?! Треба було не емоціями мислити й безглуздим пафосом, а мізками! Тож, нема чого зазіхати на мене… й на моє тіло… Точно! Їй, судячи з усього, потрібно моє тіло! І, якщо їй вдасться якось мене прив’язати, то зайняти пустуючу оболонку буде, мабуть, не важко. 

Ой, Колвін-Колвін! Невідповідність… Яка невідповідність? Яка ще?!.. Яка? Я – головна невідповідність! Мене тут бути не повинно! Рвонула до стіни, біля котрої виявила себе тут, й влетіла в неї, а за мить вже висіла попід стелею над входом до клятого Сховища. 

Вперше побачила себе зі сторони: дещо моторошно. Враження, що я, тобто, моє тіло – неживе. Ігор сидів поряд, підібгавши одну ногу під себе, та підтримуючи мою голову руками. Його очі були заплющені й здавалось, що він взагалі медитує. Я рушила до своєї тушки, та не встигла пролетіти й метра, як знов була притиснута до стіни, а переді мною знов майоріло розлючене обличчя моєї прадавньої бабці: