Глава 19. Ментальний лабіринт

– Прокидайся, сонечко, – почувся тихий мамин голос. – В тебе сьогодні іспит.

Пам’ятаю! В мене сьогодні – катування! Професор Колвін буде ґрунтовно і з отриманням садистського задоволення розмазувати мене тонким шаром по екзаменаційному білету. А тому, вставати я не хочу! І щільніше загорнулась у ковдру.

– Соня-засоня! – мама потягла з мене мій недовготривкий захист, що руйнувався кожного разу, як до кімнати вдирались сонячні промені. – Ти сама вчора вимагала, хоч за ногу та стягнути тебе з ліжка! Тягнути? Чи кликати на допомогу тата?

Знаю я ту допомогу: почне лоскотати, що вже й хвилини не поспиш!

– Ще капелюточку! Мам! Ну, будь ласочка! – запхикала я, не сподіваючись на розуміння.

– Потім літатимеш по всьому будинку, спотикаючись – не встигнеш і чаю випити! Вставай! – в мене остаточно відібрали ковдру.

Це просто суцільне знущання! Ледь сповзла з ліжка й потягла ноги до ванної, мало не перераховуючи всі кути, що стрічались на шляху до вмивання, оскільки підняти мене – підняли, та не розбудили до пуття, й мої очі з чистою совістю вирішили саботувати свої прямі обов’язки. Набивши таки декілька синців, мені все ж вдалось просигналити дзеркалам моєї душі, що наступний синець може з’явитись десь в їхньому районі, і світитиме він звідти досить довго й непрезентабельно. Вони оцінили дану перспективу, як цілковито негативну, й зволили нарешті ощасливити цей недружній світ своїм сяйвом. Ну, майже сяйвом: дякувати, хоч розліпились до стану щілин.

Коли я все ж доповзла до столової, батьки вже допивали чай.

– Привіт, сонце! – цмокнув мене у щоку тато. – Як настрій? Бойовий?

Я втупилась в нього:

– Якщо ти маєш на увазі: у сенсі – відбиватись? То – так!

– Ну, не з’їсть же тебе твій професор?! – весело розсміявся батько.

Звісно: це ж не йому іспит складати монстру біохімії!

– Що ти, тату! Він не їсть плоть – він тільки кров п’є, і виключно мою! Оскільки, після серії аналізів, він дійшов висновку, що саме вона є для нього найбільш поживною!

Батько підвівся з-за стола:

– Все, я побіг на роботу! – він знов схилився до моєї щоки, цілуючи. – Передай Ігорю вітання і скажи, що пити кров юних студенток – не педагогічно.

– Якщо доживу до кінця іспиту, може, й передам вітання, – буркнула сердито.

– А перед іспитом? – здивовано загальмував тато на виході зі столової.

– А перед іспитом – принципово не буду! Хіба що – про кров!

Кепкуючи з моїх пирхань, батьки помчали по ділах, а я попленталась до університету. У коридорі перед дверима вже стояли п’ятеро «сміливців», що з’явились у перших рядах, і з надією дивились на мене, полегшено видихнувши, як тільки я з’явилась. Все, як завжди: четвертий рік поспіль я першою йшла на заклання до цього катувального агрегату за ім’ям Колвін І.Д.. Група чомусь вирішила, що я – такий собі талісман, і вся професорська монструозність завершується на мені.

Та сьогодні я вирішила познущатись. Зупинившись у парі метрів від дверей до аудиторії, я, склавши руки на грудях, втупилась у співгрупників. На що вони спочатку ошелешено, а потім і обурено почали пропікати мене своїми поглядами. Але цю баталію я витримала з честю. Не зумівши подолати мене зорово, мої однокурсники вдались до більш примітивної зате дієвої тактики: просто впхнули мене за двері! Я навіть спіткнулась, ледь не розтягнувшись на підлозі, дивом утримавши баланс.

– Доброго ранку! – одночасно вилетіло з мене не надто добрим тоном.

– Певні, що він – добрий? – єхидно усміхнувся монстр за кафедрою. – Прошу вас, Соколовська Валерія Євгеніївна! Підходьте ближче – я не кусаюсь.

Наблизившись до нього, обурюватись почала вже я:

– Це що?! – ткнула я у два нещасні білети, що лежали переді мною.

– А на що схоже? – скинув він бровами так, наче взагалі не розумів про що мова.

– На знущання! – пихнула ледве не вогнем. – Я ж перша зайшла!

– Хіба ця обставина дає вам якісь преференції, Соколовська? – професор сяйнув на мене своїми сталевими очима, дещо охолоджуючи.

– Взагалі-то я маю право обирати з тридцяти білетів, – сперлась руками на стола, нависаючи над чоловіком.

– Взагалі-то, – хижо осміхнувся він, перехоплюючи мій погляд, – тут моя царина і я маю право структурувати процес складання іспиту за власним розсудом. Тридцять білетів – занадто шикарна можливість витягти саме той, котрий ви знаєте найкраще. Тому, я звузив цю можливість до двох, що є більш об’єктивним з точки зору оцінювання ваших знань, Валеріє.

– Ти знущаєшся?! – не стримавшись, зашипіла я.

Миттєво перехопивши за талію, Колвін всадовив мене собі на коліна:

– Навіть, якщо так, – його розпечені губи ковзнули по моїй шиї, дражнячи полчища моїх підшкірних комах, – що ти зробиш? Номінально – я правий. Моє слово – проти твого, – він нахабно прикусив мочку мого вуха.

Я спробувала випручатись з його обіймів:

– Ти збожеволів?! Якщо хтось увійде?!

Та він спокійно продовжив вивчати відкриті ділянки моєї шкіри:

– Лєрка, ти ж знаєш: коли я приймаю іспити, сюди ніхто не ризикує заходити, окрім твоїх побратимів по нещастю. А вони без запрошення точно не увійдуть.

– Все колись відбувається вперше, – зробила чергову спробу видертись, та марно.

– Тоді – виходь за мене заміж, – його губи ніжно торкнулись моєї щоки.

Ухилившись від поцілунку, я розвернула до нього обличчя, втуплюючись в його нахабні очі:

– Заради того, щоб ти мав змогу цілком легально всадовити мене собі на коліна посеред аудиторії студентів?!

Ігор розсміявся:

– Це було б епічно!

– Мені не смішно! – пирхнула сердито. – Ми це вже обговорювали: одному з нас тоді доведеться піти з університету, а я не хочу вчитись у когось іншого!

– Так подобаються мої лекції? – розплився він задоволеною посмішкою.

– Подобаються, – вивернулась від чергової спроби спіймати мої губи поцілунком. – До того ж, ми будемо рідше бачитись, якщо один з нас піде звідси.