Глава 18. Тіні минулого

Надмірно яскраве світло різало очі й мені довелось їх заплющити на деякий час. Судячи з того, що я не чула голосів – ні Ігоря, ні будь-кого, хто нас супроводжував – мене знов кудись закинуло, і я знов сама. Це тільки мені могло так пощастити! Все ж не дарма я опиралась йти сюди.

Врівноваживши дихання, ризикнула розплющити очі. Сяйво начебто дещо згасло, і я змогла роздивитись моє місцеперебування. Це була величезна печера, стіни, стеля й підлога котрої були рясно всипані кришталевими друзами будь-яких розмірів. Єдиним джерелом світла була чималенька сфера, що висіла попід стелею й променисто сяяла, заломлюючи свої промені у кристалах й відбиваючись від них. Та цього виявилось цілком достатньо, щоб висвітлити навіть віддалені кути.

Площа печери була приблизно розміром зі злітний майданчик у замку Драганарів, й до неї, чи з неї вели сім коридорів. Знати б ще: куди вони ведуть і, взагалі, де я?

Хоча, здогадки з приводу мого місцеперебування в мене маються: десь у тому самому Сховищі. Проте, ні зброї, ні дорогоцінностей я тут не помітила. Можливо, коридори й ведуть до покладів людського безумства – інакше й не скажеш, враховуючи те, на що штовхає людей вміст цього Сховища. Та більше хвилює – як звідси вибратись?

– Вибратись звідси ти зможеш лише за однієї умови, – пролунало за моєю спиною, змусивши здригнутись від несподіванки.

Стрімко розвернувшись, я втупилась в жінку, що стояла метрах в п’яти від мене й зверхньо усміхалась. Довга чорно-зелена сукня щільно облягала її струнку фігуру, надаючи тій витонченого аристократизму. Дивне відчуття: бачити майже власну копію, тільки старшу від себе та більш солідну. Таке саме волосся – тільки укладене в оригінальну зачіску. Ті ж очі – лише більш зелені. Навіть зростом практично однакові! Маячня якась!

– Хто ви? – сподівань на правдиву відповідь небагато, та все ж.

– Не здогадуєшся? – вона з ще більшою погордою підняла обличчя.

Серед какофонії моїх думок промайнув один зовсім вже дикий здогад, та, мабуть, найбільш вірогідний:

– Даяна?! – мою спину аж закололо від морозяних голок. – Перша Хранителька?

– Розумна дівчинка, – кинула вона тоном, наче милість мені виявила.

Не треба бути генієм, щоб зіставити нашу схожість та її присутність у Сховищі. А те, як вона на мене дивиться, та яким тоном розмовляє, наштовхує на думку, що так просто мені звідси дійсно не вибратись.

Колвіну ще не набридло стрибати за мною по світах і вимірах, та витягати незграбу Соколовську звідусюди, де вона вляпується?

Може, спробувати апелювати до родинних зв’язків? Чи за стільки сотень років це поняття для неї нівелювалось остаточно? Таж, спробувати не завадить.

– І яку умову я маю виконати? – хоча я й так здогадувалась – яку.

– Все просто, – переплела вона пальці рук у замок. – Обов’язок Хранительки.

Чудово! Якась, мало не тисячолітня істота, буде вказувати мені, що я маю робити у своєму часі тільки тому, що їй, чортзна-коли, збрело до голови – не скажу, що розумної – заприсягтись майбутніми поколіннями зберігати спокій багатовікового мотлоху?!

– Я цей обов’язок на себе не брала – не мені його й нести! – процідила зло, оскільки мені вже почали достатньо набридати всі ці розумники та вчителі по життю, котрі, зазвичай, краще знають, як воно повинно бути, і що я маю робити.

– На твій жаль, – жінка зміряла мене вбивчим поглядом, немов перед нею стояв недорозчавлений тарган, – він передається по крові.

Так! Апелювати до родинності тут явно сенсу немає. Залишається лиш чекати, поки до мене дістанеться Ігор. Якщо дістанеться… Або ж: викручуватись самостійно. Та як провернути останнє – жодного уявлення.

– Ви не мали права нав’язувати подібний тягар своїм нащадкам. Не думали, що розумнішим – було б знищити й вхід до цієї печери, і саму згадку про неї?

Відповіддю мені був розкотистий сміх:

– Хто ти, щоб намагатись бодай уявити всю велич тих знань, що зберігаються тут?! Ти не здатна мислити масштабно, дівчинко! – рівень зверхності вже просто зашкалював, намагаючись прибити мене десь до рівня пилу під ногами цієї незотлілої напівпримари. – Ти не знаєш того, що знаю я, і не можеш осягнути майбуття! Тому, просто роби те, що маєш робити!  

Ні, ну, спонукати мене до чогось таким чином – то марна праця! Навіть Колвін усвідомив, що тиск на мене призводить лиш до підвищення рівня моєї шкідливості. І я також над цим далеко не завжди владна, оскільки впертість моя, судячи з усього, народилась, щонайменше, на хвилину раніше і, за правом старшинства, тяжіє наді мною своїм, хоч на трохи, та більш вагомим авторитетом.

– Та начхати мені на ваші масштаби! – я відверто злилась, хоч і усвідомлювала, що розумнішим було б хитрити, та сама ідея цього викликала в мені відразу. – Ви, не замислившись, зруйнували життя навіть не уявляю скількох поколінь ваших же нащадків! Через вас загинули мої батьки! Через вас я повинна весь час знаходитись у стані вічної боротьби за власну свободу проти людського дикунства! Інакше я це не назву: жага повелівати кимось – не що інше, як дикунство, що коріниться у примітивному рабовласництві! А це кляте Сховище постійно провокує найчорніші людські вади!

Хранителька блискавично опинилась просто переді мною, змусивши мене сахнутись від несподіванки, та холодні пальці її лівої руки встигли вп’ястись в моє зап’ястя, тоді, як вказівний палець правої – проїхався по моїй щоці, залишаючи неприємні відчуття, що прокочувались по мені бридкими хвилями.

– Я ж казала, дівчинко, – її очі хижо зблиснули, породжуючи всередині мене лячний холодок, – ти не здатна оцінити велич задуму.

– Куди мені з убогістю мого розуму?! Це ви мрієте увійти до легенд. А я воліла б жити тут і зараз! Ви ж підсовуєте мені більш, ніж примарний аванс, котрий я навіть витратити не зможу.

– Я нічого тобі не пропоную! – різко відштовхнула вона мене і я, поточившись, насилу встояла на ногах. – Ти мене не зрозуміла: ти – зобов’язана! – гарикнула так, що я думала мене знесе силою децибел, враховуючи печерне відлуння.