Глава 17. Сховище

Першим відчуттям, коли я прокинулась – був страх. Страх, що я знов у Диворіччі, а моє дивовижне повернення було лиш сном. Я навіть застогнала з розпачу.  

– Ні-і-і!

До спальні миттю влетів Ігор. Боги! Яке це щастя, що мені лиш примарилось спросонку! Одразу ж згадалась минула ніч: шалена, несамовита. Я не бачила свого Колвіна лише п’ять днів, а скучила за ним так, мов би ми цілу вічність були у розлуці.

Він присів поруч, зосереджено вдивляючись в моє обличчя. Звісно ж, діагностика на першому місці:

– Привіт! – посмішка в нього вийшла якоюсь вимученою. – Щось наснилось?

Я потяглась до його руки… Знов рукавиці. Кляті рукавиці! Мабуть, мій вираз повністю відповідав моїм думкам, оскільки Ігор знов посміхнувся, лише тепер винно:

– Пробач.

Все одно вчепилась в його руку:

– Ні. Не треба. Просто здалось, що я все ще там... Я відвикла прокидатись на самоті.

Те, що зараз відбувалось, йому також явно не доставляло радощів. Ігор спохмурнів:

– Лєр, я мусив…

– Я все розумію, – перебила його. – Це минеться… з часом.

– Як ти почуваєшся?

Після сьогоднішньої ночі я чудово почувалась. Щоправда, дивувалась сама собі, оскільки навіть я не чекала від себе такої зухвалості. Але декому сподобалось. Здається… В усякому разі, я пам’ятаю той лихоманковий шепіт, що аж обпалював мені вухо: «Божеволію від тебе… Ти – неможлива…»

– А твій рентген сьогодні не працює? – не втрималась, щоб не з’їдучити.

– Лєр, – подивився на мене так осудливо, мов би я єдину цукерку в дитини відібрала.

Хоча цукерку відібрали в мене! Я звикла прокидатись в гарячих обіймах й отримувати свій законний цілунок на пробудження! І не один. І не тільки поцілунок, між іншим. Таж, я не пропікаю нікого поглядом за це. Навпаки, обвилась навколо його руки, припадаючи до плеча:

– Ти ж сам сказав, що не довіряєш моїм словам. То який сенс питати? Особливо, коли ти й так все чудово бачиш.

Ігор повернув до мене обличчя і я бачила, як він вже потягнувся до моїх губ, але, згадавши, ледь не відсахнувся. Десь, навіть образливо стало. Та Колвін торкнувся моєї щоки, ніжно вкутуючи серпанком своїх далеко зараз не сталевих очей:

– Мені подобається чути твій голос, – додатково мене вкутали ще й оксамитом.

І хто після цього буде ображатись?

– Почув?

Рука Ігоря ковзнула по моїй шиї, пройшлась по плечу, окреслюючи його й завмерла вже на зап’ясті. Тканина, звісно, була м’якою й приємною на дотик, але це не ті доторки, котрі дійсно хотілось відчувати. Але травити душу наміру я не мала. В усякому разі, йому. Зі своєю – сама домовлюсь.

– На тебе чекає сніданок, – одразу посерйознішав він. – Збирайся. Я буду на злітному майданчику.

Тож, снідати доведеться також на самоті. Усвідомлювати це було більш, ніж неприємно, та підливати олії до цього всеспалюючого багаття не стала. Відпускаючи його руку, посміхнулась наймилішою зі своїх посмішок:

– Добре. Я швидко.

Ігор пішов, а мені кусень в горло не ліз. Таке враження, що моє життя – то цілковита руйнація. Варто було мені почати усвідомлювати, що воно прекрасне, як все розвалювалось вщент. От і зараз все сиплеться, наче збудовано з піску, котрий встиг висохнути й триматись до купи не бажає. В мене вже навіть немає певності в тому, що наше весілля все ж таки відбудеться. Не тому, що я не вірила в Колвіна – ні! Просто я більше не вірю в долю, а, точніше, в її прихильність до мене. І, здається мені, що ця пані приготувала ще не один сюрприз, та маю великі сумніви з приводу того, що хоч один з них мені сподобається.

Насилу впхнувши в себе хоч щось з їжі, піднялась на майданчик. На диво, на ньому було досить людно. Поруч з Ігорем стояли Сигвальд з Зораном та ще двома цілителями, котрих я вже якось бачила. Трохи осторонь – четверо драканарів. Чималенький супровід! Прогулянка явно обіцяє бути не нудною.

Колвін рушив до мене:

– Полетиш з Сигвальдом.

Знов накази! Як тільки він починає займатись ділами, він перетворюється на якусь машину беземоційну!

– Так, Ваша Світлосте! – присіла у кніксені – не втрималась.

Ігор тільки очі закотив:

– Лєра! Я тебе благаю!

Схилила винно голову, опустила очі долу й зітхнула:

– Пробачте. Може, трохи не за етикетом – ще не вивчила. Викладача порекомендуєте? Хоча, навіщо? В мене ж є: персональний! – злостиво ошкірилась на нього, скинувши головою.

– Лєрка! – він підійшов впритул. – Я тебе покусаю. Дограєшся, – прошипів так, щоб чула тільки я.

– Тут? Ні! – розпливлась вдоволеною усмішкою. – Техніка безпеки – насамперед! А ти в нас, – пирхнула наостанок, – буквоїд!

– Боги! За що це мені?! – Ігор скрушно похитав головою, вчергове, мабуть, згадуючи кармічність власної нареченої.

– Тобто?! – я навіть обурилась з цього приводу. – Ти власноруч підписався на тариф «Безлімітний», а тепер висловлюєш своє невдоволення через моє прискіпливе й сумлінне ставлення до виконання власних зобов’язань?! Який же ви непослідовний, Ігоре Дмитровичу!

– Вихідні у виконавця передбачаються? – з поглядом приреченого до неминучої страти сутужно зітхнув він.

– Я подумаю – чим вам допомогти. Бажання клієнта – закон! – навмисне облизнула губи, ледве втримуючись, щоб ще й не прикусити. – Можу викреслити нічні зміни.

– Яка щедрість! Ходім! – він підштовхнув мене у напрямку Сигвальда. – До ночі потерплю.

Першими злетіли драканари. Це було дивовижне видовище: бачити, як людина обертається драконом. Вихор, в якому вони зникали, сяяв сріблястими іскрами та зачаровував видовищністю, коли з мінливого, схожого на смерч, рухливого серпанку з’являвся величний дракон. Сонячні промені вигравали на їхній лусці, грайливо відбиваючись від неї, й періодично сліпили очі. Не надто раціонально, як на мене, якщо врахувати, що їм, наприклад, треба летіти скупчено. Та мені пояснили, що на драканарів це не впливає: у цьому стані їхні очі не чутливі до сонячного світла, як і в самих драконів.