Глава 16. Шаленство

Ігор дивився на Лєру, а зсередини в нього все шматувалось у клоччя! Стільки всього подолати – залишився усього лиш крок – і все полетіло к бісам! Клята доля! Він скоро й справді повірить у те міфічне прокляття, що так настирливо переслідує їх.

Двічі її намагались викрасти – на третій раз це вдалось. Двічі вона була на межі життя й смерті, й двічі йому вдавалось вирвати її з кістлявих лап останньої. Що буде на третій раз? Чи буде цей третій раз? Чи в нього вже параноя?! Та, якби ж! Адже чорний дракон таки існує, і він на волі. І Лєрка з ним якось пов’язана. Тож, той нічний жах, в якому вона помирає в нього на руках, може виявитись цілковитою реальністю.

Як же він зараз ненавидів Ольвів! Обох! І себе за те, що не вбив того покидька! Перед тим, як оголосити онука спадкоємцем, Креслав змусив заприсягтись йому, що вбивати Романа ніхто не буде, інакше саме повернення Валерії може ускладнитись, якщо взагалі не зірветься. І він дав слово, бо вбивство дійсно могло стати на заваді. Клята раціональність! Та хоч в чомусь доля йому посміхнулась, укріпивши його здібність до кровної магії. Номінально він не порушив жодного правила змагань, і відшукати причину того, що тепер відбувається з Романом, буде не просто, якщо взагалі віднайдуть. Він на славу постарався замаскувати закляття: зробив його блукаючим.

Ігор глянув на дівчину: вона про щось весело щебетала з Браницьким і, здається, той запросив їх на власне весілля. Ігор перехопив Лєркин погляд: ковзнула по його обличчю якось злякано. Знов страх! Ну, так – весілля. А чи має він право прив’язувати її до себе тепер? Прирікати на чортзна-яке життя?! І відмовитись він не може… І не хоче...

– Коли, кажеш, ваше весілля? – навіть посміхнутись вдалось.

– За місяць, – кивнув Борислав.

– То в нас зустрічне запрошення – на наше. За дев’ять днів. Будемо раді бачити тебе зі Златою й з батьками.

– Дякую! Обов’язково будемо!

Глянув на Лєру: почервоніла. Вона, мабуть, ніколи не перестане червоніти. Зате очі заблищали чарівними вогниками. Та й сама вона з такими щоками була зараз, як суцільний вогник. Як же він любить, коли вона полум’яніє! А ще більше любить, коли це відбувається в його обіймах.

Браницький почав прощатись – за вікном вже дійсно сутеніло. Навіть не помітив за своїми роздумами. Коли двері за гостем зачинились, потягнув Лєрку на балкон, поки домовики приберуться у вітальні. Вона сперлась на поруччя й сумно зітхнула:

– Твою обручку в мене відібрали, як і браслет.

Ігор мовчки вилучив з кишені пласку коробочку й відкрив її. Треба було бачити, як знов спалахнули її очі:

– Це… Ні, воно інакше.

Він схилився до Лєркиного обличчя:

– Не подобається?

– Що?! – остаточно розчервонілась вона. – Знущаєшся?! Воно… просто дивовижне!

Колвін витяг обручку з футляра й потягнувся до її руки:

– Не передумала?

Вона обдала його синьо-озерним поглядом, мов хвилею захлеснула та й потягла десь на глибочінь, забиваючи подих:

– А ти?

Він нервово зглитнув:

– Ніколи. Навіть, – надів обручку їй на палець, – якщо ти від мене відмовишся… і підеш.

– Не дочекаєшся, – пирхнула, пригортаючись до нього.

Боги! Як же хотілось згребти її, впасти з нею до ліжка й дійсно зацілувати! Всю! Пройтись губами по її оксамитовій шкірі, насолоджуючись її ж томливим тремтінням! Затаврувати цілунками кожен сантиметр її тіла, й всотати в себе кожен її подих та кожен стогін! І вона це відчувала, оскільки миттю запустила свої тендітні пальці під його гольф, нахабно проїхавшись ними по грудях.

Та бісовому дівчиську цього виявилось замало, й вона ковзнула руками по його ребрах, ледь торкаючись шкіри нігтями, з'їхала ними на поперек й занурила пальці йому під пасок. Ігор ледь стримався, щоб не загарчати від стримуваного бажання.

– Яка ж ти садистка! – видихнув він зі стогоном, своєю чергою занурюючи пальці у її волосся, та відхиляючи голову дівчини назад.

В її очах з паволокою, що дивно світились в цій оксамитово-синій прозорій напівтемряві, плескались вже не озера – океан, котрий ніколи не повертає те, що забрав, і Ігор знав, що вже давно в ньому потонув, навіть не збираючись виринати. Попри вечірні сутінки було видно, як полум’яніють її щоки, і не від ніяковості, а по напіврозкритих вустах грає ледве помітна посмішка. Лєра легенько впилась нігтями в його шкіру, породжуючи в ньому хвилю дрожу. І він не втримався.

Ігор вп’явся в її губи, зминаючи їх шаленою пристрастю й власницьки зриваючи з них нестерпно солодку насолоду, котрої він так довго був позбавлений. Пив її нерівне дихання, вкарбовував в себе її лихоманкове тріпотіння, розчинявся в її ароматі – дивній суміші весни з осінню.

Раптом вона висмикнула руки з-за паска й обвилась ними навколо його шиї, ухиляючись одночасно від поцілунку:

– Хочу в душ: змити з себе все те диворіченське жахіття, – прошепотіла йому в губи. – З тобою, – додала, хитро усміхнувшись.

Він підхопив її під стегна й вона, пискнувши від несподіванки, обвилась ногами навколо його стану.

– Тримайся, синице, – сказав і потягнувся до її вуст.

Та натомість поцілунку, Лєрка прикусила його нижню губу: неболяче, та так, що його вчергове пробив дріж.

– Хтось, мабуть, не дуже хоче в душ, – хижо блиснув на неї.

У відповідь вона залилась лунким сміхом, що розсипався сріблястими дзвіночками, за якими він відверто скучив за ті два тижні, що провів у катакомбах. Єдиною відрадою, коли здавалось, що гірше вже не може бути, були спогади про це невгамовисько та жага повернути його будь-що!

В душовій Лєрка першою почала його роздягати, поступово стягуючи з нього гольф. Його дівчинка більше не була тією лякливою пташкою, котра сахалась кожного необережного руху. Зараз же вона просто таки катувала повільним звільненням від одягу. Це було приємно і нестерпно одночасно. Поки її руки сантиметр за сантиметром підіймали краї светра, вона ледве торкалась губами оголеної шкіри, розбурхуючи в ньому справжній вулкан, готовий вибухнути будь-якої миті.