Глава 15. Бран і Вран

Ігор тягнув мене до сходів на злітний майданчик, навідріз відмовляючись повідомляти: що я там побачу. На останній сходинці він підштовхнув мене вперед:

– Іди, йди!

Озирнувшись на нього, я ще встигла помітити глузливий вираз обличчя, і мене одразу ж збили з ніг. Боги! Знов ці шершаві язики! Щастя, що від них хоч не тхне! А в голові знов здійнявся лемент: «Вогнівка! Вогнівка!»

Бран і Вран наввипередки намагались мене вилизати, наче я в багнюці валялась! Ледве відмахалась від них:

– Та годі! Годі вже! Я теж вас люблю, та не вилизую ж!

Скавучачи та стрибаючи навколо мене, симурги все ж дали мені змогу бодай сісти, поки мій милий стояв на сходах і задоволено реготав! Хтось підійшов до мене зі спини й простягнув руку:

– Дозвольте я вам допоможу.

– Бориславе! – підхопилась, спершись на чоловічу долоню, й повисла в нього на шиї. – Як я вам вдячна!

– Для мене було за честь допомогти вам й Інгвару! А ці два бешкетники, як тільки прийшли до тями, почали скиглити й шукати вас, тож, вирішив одразу доставити їх вам.

Я сповзла з його шиї, починаючи розуміти, що, можливо, тут так не заведено: повисати на шиях чужих наречених на очах власного. Ну, власний це точно переживе, а, як подібне виглядає в очах чужого – хто його знає? Та й по тому! Що там Колвін казав: бути собою? Ну, то приймайте мене, якою я є! А я – ось така! Інколи без клепки буваю. І, взагалі, я ще від стресу не відійшла – мені можна пробачити фонтан емоцій. Я, може, від своїх собачок зарядилась – треба ж кудись скинути надлишок, а мій коханий монстр не дасть цього зробити через свої перестороги.

– Пробачте, – все ж таки почервоніла й зараз навіть не знала, що робити й куди себе подіти.

Дякувати – милий врятував. Ігор підійшов до нас, все ще сміючись:

– Ну, як тобі процедура вмивання? – продовжував глузувати з мене. – Не переживай, – він помітив мої не дуже добрі на цей момент очі, – я свою порцію теж отримав.

Мій подив помітив Браницький:

– Вони почули ваш запах від Інгвара й, мабуть, вирішили, що він вартий довіри, – також розсміявся хлопець.

– Ходім, – ляснув його по плечу Ігор, – тобі покажуть твої апартаменти, а ми поки влаштуємо десь це щастя, – кивнув він на симургів, які, нарешті вгомонившись, сиділи лиш з цікавістю повертаючи голови кожного разу, як хтось починав говорити.

Кликати Брана й Врана навіть не довелось: вони потрусили за мною – варто було мені тільки рушити до сходів. Ми спустились на кілька поверхів вниз: там, наскільки я встигла минулого разу взнати, були підсобні приміщення та оглядовий майданчик, що примикав до входу у печери. В галереї перед майданчиком знаходились двоє охоронців, а от печери не охоронялись, оскільки, як розповів Ігор, в них стояли магічні перепони й декілька пасток. Вільно прогулятись можна було лише в одній з печер, бо вона була тупиковою. Ось тут їх і хотів розмістити Колвін.

Моє занепокоєння з приводу пасток він одразу ж розвіяв:

– Я вже казав, що на багатьох магічних істот не діють деякі магічні перепони. Пастки – також.

– Вони можуть спокійно їх проминути? – якось не сходились в мене пазли з їхньою системою охорони.

– Ні, Лєра!

Ігор спробував обійняти мене за плечі, та ці два крилатих монстри миттю опинились між нами, стрибаючи мені на груди й даючи зрозуміти, що за їхньої присутності вони нікому не дозволять простягати руки до своєї вогнівки. Довелось навіть шикнути на них. Тільки після цього вони трохи заспокоїлись й вмостились біля моїх ніг, похнюпившись та ревниво поглядаючи на Ігоря. Ну, так! Одне діло – пахнути мною без мене, а інше – коли я в наявності.

Колвін окинув їх скептичним поглядом:

– Спокійне життя, здається, накрилось мідяним тазом.

Безвинно покліпала оченятами:

– А воно в нас було?

– Хочеш сказати, – зиркнув він знов на моїх неочікуваних вихованців, – не було – нема чого й звикати?

Я присіла й почала наминати загривки цих двох летючих вовкодавів:

– Є до чого звикати? Ти вже зараз співправитель Креслава. Потім станеш повноправним правителем. Гадаєш, у таких людей буває спокійне життя? А, якщо ще й врахувати оточення держави, то про спокій можна взагалі забути.

Сказала це і знітилась. А хто я насправді цьому майже володарю Стрибор’я? Кохана? Так він сказав. От тільки я не бачу себе дружиною князя. Я – княгиня?! Дуже смішно! Та й про весілля мова більше не йшла. Його наче й не скасовував ніхто, та все так змінилось за ці п’ять днів, що я вже ні в чому невпевнена.

Здається, мої думки чітко відобразились на моєму обличчі, оскільки Ігор присів поруч й, тріпаючи вуха симургів, подивився на мене, сумно посміхнувшись:

– Кажи, що ти вже собі надумала.

– Нічого, – знизала плечима, намагаючись утримати спокійний вираз обличчя. – Думала про міфічний спокій.

– Кого ти хочеш одурити? – він взяв мене за руку й почав підводитись, тягнучи мене за собою.

Реакція Брана та Врана була одностайною: вони також підхопились й вже націлились на наші зчеплені руки. Довелось навіть рикнути на них:

– Лежати!

Невдоволено, та все ж послухались. Боги! Самі монстри навкруги! І я люблю їх всіх! Тільки одного – на багато більше інших. Тому, комусь доведеться посунутись, і точно не Колвіну. Якщо тільки сам не посуне декого.

– Лєрка, – він обережно притягнув мене до себе, намагаючись майже не торкатись оголених ділянок шкіри (суперобережність! – трясця її забери!), – Припини вигадувати собі те, чого немає.

Закинула голову, ловлячи його погляд:

– А, як же твоє драканарство?

Він дивився на мене так, мов би між нами й справді прірва розверзалась, а я ось-ось опинюсь на іншому її боці, що й не дотягнутись:

– Якщо тебе це лякає… я… не буду тебе утримувати, – ледве вимовив він, блукаючи по моєму обличчю стемнілими очима.

Та, чорти б тебе!.. Ні. Краще такі речі навіть подумки не промовляти: досить вже на наші голови звалилось.