Глава 14. Невідомі нюанси

– Я відчув портал ще до того, як помітив підозрілий спалах у вікні, – почав розповідати Ігор. – Треба віддати належне Лесі: вона зуміла переграти мене.

Я тільки застогнала:

– Якби не моя дурість…

Колвін міцніше обійняв мене:

– Повір, рано чи пізно, та вона б затягла тебе до себе у гості. Тож, це було лише питанням часу. І, скоріше, рано, щоб встигнути до нашого весілля. Хоча мене офіційно й було викреслено зі списку Хранителів, та номінально я ним все одно залишався, і наше одруження серйозно стало б на заваді у плані проникнення до Сховища. Коли я кинувся до дверей, вони виявились добре заблокованими магією, як і вікно, крім того, що було в спальні. Та поки я дістався середини, портал не тільки закрився – його знищили. Хоча я й так знав: хто й куди викрали. Дістатись до тебе шансів в мене практично не було: завдяки тій же Леські в них був мій енергозліпок, тож полювання за мною почалось би одразу, як я перетнув кордон Кудес. А офіційно зробити будь-що було неможливо: п'ятеро князівств Дев'ятизем'я проти чотирьох. Єдиний вихід – набути офіційного статусу Хранителя і зіграти за їхніми правилами, а для цього я змушений був стати спадкоємцем Креслава. І, щоб надати мені більшої ваги, дід передав мені й правління, хоч і частково, заявивши, що завершувати своє княжіння війною він бажання не має. Але, якщо я хочу розпочати війну, то нехай це буде моє рішення. Тож, я лиш співправитель.

Слухаючи його, я, здається, й дихати забула: теж мені – Єлену Троянську знайшли! Хоч і мотиви були дещо інші.

– Тобто, оті дракони на кордоні реально готові були до бойових дій?! – з одного боку мені було приємно усвідомлювати, що чоловік за мене ладен був війною піти, а з іншого – моторошно від цього самого усвідомлення.

– Теоретично – так. Фактично – це був, скоріш, акт залякування. Хоча, якби щось пішло не так, вони б вторглися до Диворіччя.

Від тону, яким це було сказано, в мене пішли дрижаки:

– Ти серйозно збирався розв'язати через мене війну?! – я аж закашлялась під кінець, немов слова драли мені горлянку.

Ігор тільки міцніше пригорнув мене до себе:

– Лєрка! Будь-який нормальний чоловік зробить усе, щоб повернути кохану жінку, – він занурився у моє волосся, і я навіть почула, як голосно він втягнув його запах. – Можна було розробити операцію, і повернути тебе за два-три тижні. Та я знаю, що з себе уявляє Роман Ольв, тому боявся залишати навіть на декілька днів. На час змагань ти була хоча б у відносній безпеці. Дякувати – Браницький підстрахував! Я перед ним в неоплатному боргу, особливо, коли побачив, що та мерзота з тобою зробила…

Він знов скреготнув зубами: так і скришити їх не довго! Підвела обличчя й торкнулась пальцями його щоки, радіючи, що чоловічі щелепи одразу ж розслабились. Ігор обхопив мою долоню й підніс її до своїх губ, ледве торкаючись шкіри ніжними цілунками, пробуджуючи від довгого сну все моє метушливе стадо сонечок, що миттю почали радо тупцяти по мені та викаблучувати – хто на що здатен. Хотілось більшого, та цей впертюх, як тільки-но помітив моє мління, одразу ж припинив пестощі, вклавши мою руку собі на плече. Тут вже мені хотілось скреготати зубами.

– Як ти міг бачити те, що відбувалось зі мною? – ледве втрималась від гарчання, сердито мотнувши головою.

– Не все, – він прибрав волосся з моїх очей. – Тільки «Чорну покірність». Не знаю – чому. Під час ініціації відбуваються дивні речі, і в кожного вони свої. Як і здібності, котрі дістаються у результаті.

– Але, як ти встиг?! – це питання не давало мені спокою.

– Алєліни концентратори часу, синичко, – Ігор потерся носом об мою щоку. – Мало не спустошив її запаси.

Мені стало не затишно від усвідомлення того, скільки народу брало участь у моєму визволенні, хоча для більшості я взагалі була ніким.

– Ти… не хотів цього спадку, – згадала слова Ольва про не чисті наміри Колвіна й поморщилась від спогадів.

– Не хотів, – важко зітхнув він. – І зараз не хочу, – його губи ледь ковзнули по моїй скроні. – Та цього вже не змінити.

Останні слова пролунали, як вирок: мені вдалось подолати купу бар’єрів, що були між нами – хай і надуманих здебільшого мною – та тепер на їхньому місці, здається, зяяла прірва. Якщо бар’єри можна зламати, то перетнути прірву… потрібні крила. А чи є вони в мене? Що буде, як браслети не спрацюють? Все скінчиться?!

– Якщо… браслети не будуть ефективними? Що тоді? – прикусила губу й знітилась в очікуванні відповіді, зі страхом ловлячи його погляд.

Ігор посміхнувся, вдивляючись в мене, та ця його посмішка здалась мені розпеченою голкою, що врізалась десь у центр мого серця, пропікаючи його та змушуючи корчитись від болю. Його пальці ледь відчутно пройшлись по моїй щоці, вилиці, шиї: він немов наново вчився відчувати мене.

– Будемо розв’язувати проблеми у міру їхнього набуття. А поки що: розберемось з основною.

А що, як для мене саме ця – основна: кляте його драканарство?! Всі інші зараз бовтаються десь на самому денці моєї свідомості. На тлі далеко непримарної можливості втратити коханого чоловіка – будь-які проблеми для мене взагалі померкли.

– Ти про що? – відчувала, як зсередини все стискається пружинкою.

– Про твоє кляте хранительство, – Ігор скривився так, наче говорив про щось гидке й бридке. – Маю намір покінчити з ним раз і назавжди!

Я аж з плеча його сповзла:

– Яким чином?!

– Серед мінусів віднайшовся й плюс, – його губи практично невагомо торкнулись моєї скроні. – Я й до цього володів магією крові, та не так досконало. Тепер я можу зруйнувати будь-яке закляття на крові, і твій зв’язок зі Сховищем – також.

До мене тільки зараз почало доходити, як Колвін модифікував «Чорну покірність»: магія крові! Ці закляття, як він же мені й розповідав, зруйнувати дуже важко, й умільців знайдеться небагато. І тепер він – один з них. Та мені від цього чомусь не легше.

– Тобто… я більше не буду Хранителькою?