Глава 13. Драканари

Я похапцем кинула погляди по сторонах: всі витріщались на бійку, що ось-ось розпочнеться. Драконів помітила лиш я? Хто це? Креслав вирішив таки прийти на допомогу онуку? Ну, точніше, мені.

Зсередини все стислось до тремтіння. Як тільки їх помітять, мене схоплять, і все сильно ускладниться. А ускладнення мені точно не потрібні. Добре, що поруч сидять стрельницькі гвардійці: ці не слідкують за мною так вже принципово. Їм важлива лише моя безпека. А дракони все ближче.

Я рвонула вперед і, перелетівши через бар’єр, що відділяв глядачів від стадіону, понеслась у бік, протилежний тому, де знаходився Ольв. Дуже недовгий час панувала розгубленість від моєї витівки, та наступної миті, озирнувшись, я помітила, як в мене летить аркан з руки княжича, але його швидко перехопив й розвіяв Борислав. Я ж несамовито летіла якомога далі, сподіваючись, що дракони встигнуть раніше, ніж мене схоплять.

З боку глядачів полетіли ще два аркани: мабуть, хтось з гвардійців князя. Я з усіх сил намагалась створити бісів кинджал, та ця зараза формуватись ніяк не хотіла, а в мене було лиш декілька секунд. Скільки ще в мене кроків? Один? Два? Думати про це було нестерпно. Ще мить і…

Дракон, що буквально впав між мною й клятими арканами, так струснув землю, що я з переляку спіткнулась й полетіла вздовж хвоста цього сріблястого велетня. Чорт! Та я готова була розцілувати цього хвоста! Хай би хто що про мене думав! Навіть сам князь! Потім з цим розберусь…

Та зробити цього я не встигла. Зовсім поряд приземлились ще два дракони: один також сріблястий, а другий – бронзовий, і з нього блискавкою злетів Сигвальд, миттю опинившись біля мене. Командувач князівської гвардії, навіть не звертаючи уваги на те, що я десь там валяюсь, перехопив мене за поперек й потягнув до дракона:

– Заспокойтесь, Валеріє! Тепер все добре.

Сподіваюсь, що так. Дракон, що закрив мене від аркана, зник у вихорі й на його місці з’явився… ні, не Креслав, як я думала… Спиною до мене стояв… Ігор…

Мені навіть смикнутись не дали: жорстка чоловіча долоня закрила мого рота.

– Валеріє, не заважайте йому!

Боги! Як це могло бути?! Ініціація два тижні повинна була відбуватись… Як тоді?! Далі почалося щось взагалі незрозуміле.

Борислав наблизився до Ігоря й кивнув головою:

– Ваша Світлосте! – він розвернувся до Ольва. – Я відмовляюсь від участі у змаганнях на користь князя Драганара – володаря Стрибор’я, – звернувся він до суддівства.

Що?! Ні! Князь?! Це – кінець… всьому…

Стиснувши кулаки, Роман Ольв підлетів до чоловіків:

– Розписуєшся у власному боягузтві, Браницький?! – пропалював він лютим поглядом Борислава.

– Ні, – спокійно посміхнувся той. – Готовий зустрітись з тобою у приватному поєдинку будь-де й будь-коли. Та, оскільки сьогодні останній день змагань, я надаю місце іншому Хранителю, що має офіційне право пристати до змагань у будь-який момент, якщо хтось з претендентів згоден вибути з них: це прописано у правилах, якщо ти забув.

– Хочеш відмовитись, Ольв?! – голос Ігоря був крижано-жорстким.

По моїй шкірі забігали морозяні голочки. В мене не було сумнівів з приводу Колвінських бойових здібностей, та спокійно споглядати безжальний мордобій за його участю – бажання не мала. Я вже була свідком одному – ледь сама себе на той світ не спровадила, сподіваючись врятувати одного злого професора: пам’ятаю, як він гарчав на мене, коли до тями привів. Зараз мені такої можливості ніхто не надасть. Та й не можна. Тому що… я – клятий приз! Дурнуватий світ! Цей! Той! Будь-який!

– Розпочинаємо! – прошипів княжич, відходячи на своє попереднє місце.

Ігор скинув куртку, віддаючи її Браницькому. На мить він озирнувся і, якби мене мертвою хваткою не тримав Сигвальд, продовжуючи затуляти рота, вже летіла б до нього. Та бравий гвардієць був надто міцним, щоб я змогла випручатись. Бачила тільки очі. Боги! Що в них вирувало! Та він швидко відвів погляд і став у стійку, готовий до бою.

– Валеріє, – пролунав над вухом голос Сигвальда. – Якщо ви пообіцяєте мовчати під час бою, я приберу руку від вашого обличчя. Ви ж розумієте, що стоїть на кону?

Ще б я не розуміла! Моя свобода! І будь-який мій звук відволіче увагу Ігоря, а цього робити не можна. Та мої нерви були вже на межі. Я обернула обличчя до гвардійця:

– Краще тримайте мене в руках, бо сама себе я навряд чи втримаю, – ледве прохрипіла, розуміючи, що й голос втратила.

Він дуже сумно посміхнувся й кивнув, не розпускаючи свого капкана.

Бій розпочався. Я не розуміла, що за стратегію вибрав Ігор: він майже не рухався, лише відбиваючи все, що в нього летіло, та інколи ухиляючись за потребою. Поступово складалось враження, що якась дрібна шавка намагалась вкусити величезного волкодава, а він ледве увагу на неї звертав. Хоча, знецінювати Ольва було б страшенною помилкою. Я бачила, як він бився: це був серйозний супротивник, котрий не зазнав поразки в жодному з раундів під час змагань. Здавалось, що Колвін просто намагається вивести княжича з рівноваги, хоча той вже й так був з неї виведений. Можливо, чекав більш серйозної помилки, та, здається, припустився її сам. Мені так здалось…

В Ігоря летів сизуватий згусток, що поступово розгортався у сітку, котра відрізнялась від тих ловчих, що я вже бачила й, гадаю, була дещо більш серйозною. Поки він розпиляв її в нього вже неслось дві жовті сфери, одна з котрих в міру польоту трансформувалась у списа, а друга розпливалась у щось безформне, що без кінця розросталось у розмірах. Частину сітки, що ще залишилась, Ігор накинув на списа й той просто впав, розсипаючись на іскри, а від аморфної маси він ухилився й вона пролетіла повз нього. А назустріч йому вже летів якийсь темно-сірий згусток, що клубочився, немов дим від згарища.

Колвін кинув чимось у той згусток, розділяючи його навпіл й переформуючи його у сині блискавки, що полетіли до свого адресата, та ота безформна маса, що перш пролетіла повз й впала у траву, раптом здійнялась й вдарила Ігоря в спину, збиваючи його з ніг, і він покотився по землі.